5. глава 5

Філ.

Переговори, наради – все відбувається як у дурмані.

Я ніби поринув у минуле.

Легковажне, незважаючи на бізнес. Пов'язане із першими успіхами. Зі стійкою постановкою на ноги.

Оля. Оленька моя. Ольга Миколаївна, як я називав її при всіх, коли взяв Олю до себе помічницею.

Моя ніжна. Маленька. Моя дівчинка.

Збирався накричати, коли вселився в цей гадюшник. За таке засудити. Закрити. Легко.  По клацанню пальців!

Вже зателефонував до Юрія, щоб він мені будинок тут підшукав. Начхати, що я надовго залишатися не збирався.

Але...

Чорт!

Вона увійшла, і мене накрило.

Стала ще гарнішою.

Ще соковитішою. Ще бажанішою, хоч я й раніше від неї не міг відірватися! Від цих губ ... А зараз вони зовсім соковиті. Зуби звело від того, що знову ніби відчув їхній смак!

Красива. Голова паморочиться просто, яка гарна!

Але! Дідька лисого!

Чому? Чому адміністратор приходить до ВІП-клієнта… Хм… У пом'ятій, якось поспіхом застебнутій блузці? І так само, ніби поспіхом, і костюм на ній одягнений!

Наче вона... Чорт! Ну, щойно з якогось ліжка! В якому зовсім не спала! Ще й зачіска явно розпатлана!

Та що ж це за свавілля! Хіба так зустрічають гостей у готелях? Тим більше, тих, хто здатний викупити цей нещасний готель за прибуток лише від години своєї роботи!

Де вона була, чорт забирай! З ким!

І накричав. Ну майже.

Насправді, це я був ще дуже м'який!

Тому що огидне обслуговування, вірніше, його повна відсутність, відразу відійшли на другий план!

Натомість на перший вийшло зовсім інше!

Жінка розквітає, коли вона щаслива. Коли є чоловік, котрий її любить!

І хто, чорт забирай, так люто любив зараз Ольгу, що вона прийшла в номер до ВІП-клієнта в такому вигляді? Хто, чорт забирай!

- Філіп Станіславович. Ми ще маємо документи. …Ось.

Вікторія викладає переді мною на стіл цілу пачку паперів.

– І дуже багато зустрічей на завтра призначено. Багато хто вимагає вашої обов'язкової присутності!

– Вікторія.

Зітхаю, кидаючи погляд на годинник.

Вже пізно. На вулиці темно. Тільки іскриться сніг.

Підходжу до вікна. Розпахую його навстіж, розтираючи обличчя долонею.

Давно такого не відчував.

Після вогнів, машин, божевільного поспіху та гонки столиці та інших великих міст, у яких я буваю у справах, тут неймовірно. Тихо. Чути лише рідкісні кроки десь далеко. Очевидно, готель освітлюється лише з боку центрального входу.

А тут… Тут лише світло із зайнятих номерів.

Тиша. Повітря таке чисте, що його, здається, можна набрати в жмені і пити.

Затишно. Неначе час зупинився. Разом з його шаленою гонкою!

І зірки. Я забув, що вони бувають такими яскравими. Здається, до них можна дістати рукою.

На раз зриває.

Згадується занедбаний рибальський будиночок на острові. Куди нас занесло з Олею, коли я викрав її з весілля одного з найкращих друзів. Тоді така сама тиша була. Такі ж зірки. І мороз. Скрипучий сніг під ногами, що іскрив.

« Давай втечемо звідси, маленька»

З усмішкою згадую свої слова, з яких усе почалося.

Її очі, що горять. Смішну дублянку. Здається, я сам тепер хочу втекти.

Від цього нескінченного калейдоскопа. Від справ. Від гонки за новою та новою вершиною успіху.

Від усього. До неї.

Але це, звичайно, якийсь дивний імпульс.

Вдихаю морозне повітря на повні груди.

Знову розтираю обличчя долонею. Бадьорить. Краще, ніж чашка кави. Особливо з тарганом сушеним!

До речі. Чи не викликати мені адміністратора?

– Філіпе Станіславовичу!

– Що?

Розумію, що Віка щось каже весь цей час. Але мене ніби перенесло в іншу реальність. Нічого не чув.

- Квитки, я кажу, замовляти на ніч чи на ранок? Якщо на ранок, то кілька зустрічей доведеться перенести і…

– Віка. До біса всі зустрічі. Ми залишаємось ще як мінімум на добу!

– Але…

- Переноси зустрічі. Усе. Можеш бути вільна.

Виходжу надвір.

Потрібно визнати, що з легким почуттям розчарування.

Недбайлива адміністратор готелю чомусь не попалася мені на шляху! Чому? Хіба вона взагалі не повинна походжати коридорами і цікавитися, як влаштувалися постояльці? Чи всім задоволені? Може, їм щось потрібне?

Може, не всі. Але ВІП-клієнтами треба цікавитись! Тим більше, після таких косяків!

Знову розтираю обличчя.

Чи потрібне воно, це минуле?

Чи варто його ворушити? Чи чорт із ним?

Нехай Віка замовляє квитки, і я займуся всім тим, чим чудово та благополучно жив усі ці роки. А Ольга... Туди, чорт її дери, де на ній мнуть одяг!

Стрибаю у свій автомобіль.

Дика потреба мчати тихими вулицями. Роздирати їхню тишу ревінням мотора.

Потроху остигаю.

Навіть уповільнюю хід.

Вже просто неквапливо проїжджаю порожніми вулицями. Слід сказати, непоганий релакс. Анітрохи не гірше масажу діє в цьому плані!

Як раптом…

Вихоплюю поглядом ох, як знайому постать! Це ж Ольга!

А поряд з нею дуже дорога машина. Зовсім якось не вписується в це глухе містечко!

Вона сідає з машину.

До мерзенного жирного борову!

Вдаряю кулаками по керму. Я впізнав цю пику. Це ж директор та власник готелю!

Він подає їй квіти із заднього сидіння. Охоплює потилицю рукою, потягнувшись до її губ.

Різко вдаряю по газах. Несусь у ніч. В іншому напрямку.

Зрозуміло, звідки вона прийшла в такому вигляді! Не інакше, як із кабінету свого безпосереднього начальника!

Ось чому бардак у готелі! І він так легко сходить з рук адміністратору!

Походу, вони обидва надто зайняті своїми амурами! Тож працювати у них зовсім немає часу!

– Юрію.

Набираю свою праву руку та начальника служби безпеки.

- Відбій із пошуком будинку. Я залишаюсь у готелі.