4.1

• * *

– Хм…

За вікном уже темно, коли закінчую.

Ті решта претендентів, напевно, давно розійшлися подомам, так і не дочекавшись своєї співбесіди. Чи тут кожного приймають у окремому кабінеті?

- Непогано, - жінка швидко переглядає заповнені мною папери. – Є кілька помилок, але загалом. Я навіть здивована, Ольго Миколаївно.

- Я прийнята?

– Попередній договір про працевлаштування ми укладаємо на один місяць. Зарплатня як у офіційного працівника. Ось. Папери на ваше працевлаштування. Підпишіть у директора та завтра можете виходити.

– Але…

- Він ще на місці, - кидає погляд на годинник. - Поспішайте. Вам потрібна ця робота чи вже передумали?

- А де? Кабінет директора?

- Ну, як же. На верхньому поверсі. Приймальню там одразу помітите. Такі речі треба знати, дівчино. Навіть якщо просто приходьте на співбесіду. Адже це «Будмісто», а не якась контора на три клерки.

– Так. Спасибі. Спасибі!

Підхоплюю документ. Тут же біжу в коридор.

Освітлення вже перейшло у нічний режим. У коридорах залишилося лише тьмяне світло.

Нікого не зустрічаю дорогою. Навіть на тому самому верхньому поверсі. Тішить, звичайно, що хоча б ліфт працює. Але... Невже сам директор спеціально так затримався? Щоб підписати мені наказ?

У приймальні теж нікого. Обережно стукаю у двері з табличкою «директор».

– Заходьте.

Відчиняю двері, дочекавшись відповіді і завмираю на порозі.

– Ти?

Видихаю, не вірячи своїм очам. Може це мені здається, від нервів і від того, що весь день не їла?

- Що ти тут робиш?

З подивом окидаю поглядом кабінет.

Як же смачно пахне!

Стіл заставлений гарячими стравами, як у ресторані. Від них навіть пара ще йде!

Голосно ковтаю слину. Шлунок так не вчасно бурчить!

Перекладаю погляд назад. На директорське крісло. Декілька разів моргаю, але видіння нікуди не зникає!

У ньому сидить Філ! Ліниво відкинувшись на високу спинку крісла, уважно розглядає мене. Здається, навіть не моргає.

– Я? Я у своєму кабінеті, Ольга Миколаївно. Радий тебе бачити.

Піднімається з місця. Підходить до мене совсім впритул.

Ще більш ідеальний, ніж раніше. Впевнений. Владний. Такий нереально гарний!

– На жаль… Ти…

Я плутаюсь. Мну в руках наказ, з яким прийшла.

– Філіп Станіславович, – підказує мені, хижо усміхаючись. - Ти, здається, щось принесла?

– Ні. Нічого. Вибач, Філ. Я просто. Помилилась.

Різко розвертаюсь на підборах, щоб вийти.

Піти. Втекти. Кубарем пролетіти всі ці прокляті поверхи! Чорт! Ну чому я не знала, що саме він тут директор? Начебто переглядала всю інформацію. Власник «Будміста» та директор були зовсім інші люди!

– Пізно, Олю.

Міцні руки охоплюють мою талію.

Філ ривком розвертає мене до себе.

Ми важко дихаємо. Впиваємося один в одного поглядами.

- Хіба тобі більше не потрібна робота?

Він нахиляється надто близько. Так що його дихання обпалює шию. У ніс забивається дивовижний аромат його дорого шикарного парфуму. Змішуючись з його особистим, терпким чоловічим запахом, який зводить з розуму і який досі не вивітрився з моєї постільної білизни! І навіть здається, що й зі шкіри!

- У тебе з'явилася чудова нагода показати, на що ти здатна. А ще... Сьогодні у нас у розкладі вечеря. А завтра ми летимо у відрядження. До Парижу. У важливих справах. І, так, Оля.

Його рука проноситься по моїй щоці. Філ нахиляється близько. Так близько, що я відчуваю його губи на своїх. Легким торканням, але всередині вже розсипаються тисячі мурашок.

- Тобі, як моїй помічниці, вже виділено квартиру в центрі. Щоб не було запізнень, якщо мені терміново щось знадобиться у позаробочий час. За це належить хороша премія, і… І через тиждень у нас заплановано дуже важливе відрядження на острови… Як тобі умови? Чи підходять? Втім, ти не зможеш відмовитися. Ти вже все підписала. Залишився тільки мій підпис.

- Ні, Філ!

Відштовхую його потужні груди обома руками.

- Така робота мені не потрібна! Я йду!

Різко розвертаюсь, хапаючись за ручку дверей.

Але мою руку накриває його сильна рука. Ледве стискає.

- На жаль, Олю. Пізно. На іншу роботу тебе ніхто в місті не прийме. Я вже розіслав усім попередження. Некрасиво переманювати собі такого цінного працівника. А проти мого слова ніхто не піде.

– Що? Філ!

Я вся горю від обурення.

Різко розвертаюсь до нього, палаючи очима.

Тепер мене трясе! Але ж зовсім не від пристрасті!

– Ти! Що ти собі дозволяєш? Думаєш, тобі все можна, га? Не розумію. Чого ти чекав? Що я сама маю до тебе приповзти і повернути назад? Чи впасти в твою постіль, га? Це що? Така помста? Ти пропонуєш мені місце своєї іграшки і не залишаєш вибору? Це підло, Філіпе Станіславовичу, – його ім'я з по батькові ціжу крізь стислі зуби. – Не чекала, що ти…

- Тссссс ...

Його палець притискає мої губи.

Занадто пізно схоплююся, чуючи, як у замку дверей провертається ключ.

________________________________

Дівчатаааааа! Якщо вам подобається історія, підтримайте її, пліз, вашими лайками та репостами!!! Це просто неймовірно важливо для автора, тому що ви-моє натхнення!!!

Люблю вас! Ви - найкращі!!!

Всім мільярд повітряних поцілунків!!!

А от чи відбудеться поцілунок нашої пари, мммммм? Як думаєте? Чи швидше Філ заслуговує на ляпас?