1.2

- Філіп Станіславович, ваша карета подана!

Лунає голос десь зовсім поряд.

Я швидко моргаю, струшуючи ману. Неначе повертаюся в реальність, з якої щойно намертво випала.

Філ так і завмирає за міліметр від моїх губ. Шумно ковтає. Бачу, як його кадик різко сіпається.

- Дуже вчасно, дякую, - хрипко цедить він крізь стислі зуби, обертаючись.

І мені чомусь чути непристойні лайки у цій простій фразі…

Але я одразу про це забуваю. Коли бачу, що за карета на нас чекає!

- Куля?

Знову починаю часто моргати. Не вірю  власним очам!

- Ти замість таксі замовив повітряну кулю?

- Вибач, мала, іншого транспорту не було!

Він розводить руками, знову так привабливо посміхаючись, що моє серце тане.

– Гості молодих розібрали усі машини! Доведеться нам з тобою скористатися  тим, що залишилося! Або йти пішки!

- Філ! Це… Це чисте божевілля! Нікуди я з тобою не поїду! І взагалі. Ми не домовлялися, і… Ай!

Він мене не слухає. Згрібає в оберемок, піднімаючи на руки, як пушинку. Декілька секунд, і ми вже опиняємся в кошику кулі.

- Звичайно, не поїдеш. Ми полетимо!

Сміється Філ, а я відчайдушно чіпляюсь пальцями за борт.

- Випусти мене! Філ! Негайно!

- Пізно, - шепоче Філ і раптом різко притискає мене до своїх грудей. – Ми вже злітаємо!

І правда. Куля гойдається. Як і кошик, в якому ми залишилися лише вдвох.

- Потрібно стати в центрі. Максимально близько, - шепоче мені на вухо цей безумець, поки ми, розгойдуючись, піднімаємося все вище над землею. – Особливо, якщо боїшся, – його губи майже торкаються мочки мого вуха. Обпалюють своїм жаром та його диханням. - Щоб не розгойдувати кабінку!

Не зрозумію. Чому так раптом починає битися серце? Від страху? Або від гарячої близькості цього чоловіка?

- Це не чесно!

Мотаю головою.

- Ми так не домовлялися. І це можна зупинити? Філіп!

- З гарними дівчатами і не домовляються, - він гіпнотизує мене сріблясто-сірим поглядом. Посміхнувшись, поправляє локон, що вибився, заправляючи його за вухо. – Гарних дівчат беруть штурмом!