Глава 1

Був грудень. На вулиці стояв сильний мороз. І все було приховано густою сніжною ковдрою. Люди на вулиці поспішали у своїх справах, вище піднімаючи коміри та кутаючись у важкі шуби та куртки. Нікому не було справи, та й зрештою, й не повинно було бути, до малюка, який щойно з'явився на світ. Адже, діти народжуються кожної хвилини по всьому світу. І їх поява має радувати лише їхню сім'ю, та трохи персонал лікарні, де вони народилися.

А цей малюк, з'явившись на світ, не зміг принести радості навіть близьким. Здавалося, він був хворим на всі недуги одночасно. Хлопчику ставало гірше з кожною хвилиною. А вартість лікування зростала до небес.

Сім'я у нього була великою. Крім мами й тата, в нього було чотири брати та дві сестри, яких й так прогодувати було непросто. А лікувати новонародженого треба було негайно.

Через кілька тижнів лікування у сім'ї закінчилися гроші й нічого не залишалося робити батькам, як залишити хлопчика, у якого майже не було шансів, в лікарні одного, повернувшись до своїх шістьох дітей.

Сталося це на Різдво. Хлопчика назвали Олівером, і йому залишалося сподіватися тільки на диво.

Йшов час, який хлопчик проводив у лікарні, продовжуючи боротися за життя.

Коли йому виповнилося п'ять років, його здоров'я стало помітно поліпшуватися та його оформили у притулок, продовжуючи призначати регулярні обстеження й лікування.

Він терпіти не міг повернень до лікарні, де боявся лікарів та болячих уколів. Йому так хотілося стати звичайною дитиною, щоб бігати по вулиці з іншими дітлахами, їсти багато морозива та купатися в річці. Але йому це було строго заборонено.

Настав черговий його день народження.

Оліверу виповнилося дев'ять років. Він добре виріс за ці роки. Навчився читати та писати. Любив уроки математики й ті пару годин на день, які давали вихованцям притулку для особистого дозвілля.

У ці години він забирався на підвіконня, обмотуючись ковдрою, дивився на перехожих та мріяв. Йому завжди здавалося, що він щось не помічає. Що є щось зовсім близько й до цього можна доторкнутися. Й що він не такий простий хлопчик, як всі навколо.

Цього року на Різдво всі вихованці притулку повинні були відправитися в санаторій за містом, де їм обіцяли безліч сюрпризів.

Олівер чекав цього, адже йому так хотілося побачити щось нове. Але його здоров'я погіршилося. Можливо, через те що він на вулиці зламав бурульку, посипав її цукром та з'їв, як морозиво, яке йому ніколи не давали.

У нього почався жар та з'явився кашель. Це не пройшло повз увагу виховательки, яка стежила за їх групою, звернувши увагу на його погіршення здоров'я, вона ​​того ж часу викликала лікарів.

Для Олівера це означав крах надій. Відмічати Різдво в лікарні він не хотів зовсім. Він сховався на вулиці за сміттєвими баками та сподівався, що там його не знайдуть.

Сипав сніг, а він, загорнувшись в свою ковдру, тремтів у дворі.

Настала ніч. І хлопчикові довелося вийти зі своєї схованки. Йому було дуже холодно, щоб продовжувати сидіти на вулиці. Він увійшов до приміщення, де його одразу схопили й понесли до машини швидкої допомоги під суворі зауваження виховательки, стосовно його вчинку.

У лікарні він довго плакав та не давався лікуватися. Адже, він занадто був засмучений.

Коли санітарка його вела на уколи, до Олівера підійшла незнайома молода жінка. Вона з неприхованим інтересом подивилася на нього, поправила своє білосніжне волосся й щось прошепотіла в слід.

Слів її він не розчув, та й не вслухався особливо. Його більше хвилювало, що зараз йому будуть робити за дверима з моторошною табличкою «маніпуляційна». І, як він не намагався уникнути своїх мук, дорослі виявилися сильнішими і все одно здійснили все заплановане.

Коли Олівера знову повернули до палати, його замкнули, щоб не втік, залишивши на тумбочці тарілку з кашею. Але їсти йому зовсім не хотілося.

За звичкою, він закутався в ковдру й видерся на вікно, розраховуючи, що до ранку його вже не потурбують та можна буде, хоч, трохи самому заспокоїтися, розглядаючи, як красиво літають сніжинки, та навколо ростуть замети.

Однак, в двері постукали й почулося клацання замка.

Олівер поквапився злізти з вікна, щоб не насварили за це, але, не розрахував і, заплутавшись в ковдрі, впав на підлогу.

- До тебе відвідувачі, - пролунав незадоволений голос санітарки.

Швидше за все, це та сама, яку він укусив в коридорі, намагаючись втекти. Але, кого вона привела? Адже, його ніколи ніхто не відвідував. І, раптом, в нього гості.

Хлопчик швидко піднявся, залишивши на підлозі ковдру, та втупився в двері.

Там стояла та сама блондинка, яку він бачив недавно. Вона посміхнулася, закрила двері й сіла на ліжко.

- Отже, тебе звуть Олівер, і ти погано поводишся? - запитала вона, уважно розглядаючи хлопчика. - А я Кетрін. Я бачила тебе в коридорі. Дивлюсь, ти дуже сильний.

- Мабуть, не на стільки, раз я ще тут, - буркнув Олівер, піднімаючи ковдру з підлоги. - Я Олівер Кроу, мені дев'ять років і я не хочу залишатися тут на Різдво.

- Розумію, - Кетрін обійшла хлопчика зі спини й торкнулася його голови.