Початок

ТАЄМНА ЗБРОЯ КУПІДОНА ПОЧАТОК

Замість передмови

Рішення написати цю історію прийнято не розумом – це рішення відкритого серця, якому немає з ким поділитися своїм болем, і тому воно вирішило матеріалізувати свої думки (так, так, у серця теж є думки, це не ексклюзивний продукт мозку!) на папері, незалежно від того, чи візьме хтось цю книгу в руки, чи буде її читати, чи ні. Незалежно від того, хто буде ця людина і що подумає її мозок і як відреагує її власне серце на те, що вона прочитає. Адже не секрет, що кожна людина бачить і чує тільки те, що хоче побачити і почути… Тому ця історія – це своєрідний ризик серця бути неправильно зрозумілим. Але, як у відомому виразі – серцю не накажеш. Треба значить треба!

Якщо читач запитає, який жанр цього твору, то відповідь буде такою – автор сам не знає. Вся історія виноситься на суд «народних прокурорів і адвокатів», тому нехай вони судять і про жанр також. А взагалі жанр кожен визначить собі сам, в залежності від того, як сприйме серце читача цю історію. Ви не знайдете тут авторський стиль а-ля Набоков з його «язик ковзає по небу і робить три дотики – ло лі та», ні. 

Для людини, яка ніколи не любила і не вірить у любов, це буде черговим словоблудством; для циніка це, швидше за все, стане комедією з елементами еротики; романтик сприйме її як недописану мелодраму, а песиміст побачить тут сотні мотивів для самогубства, і для нього це буде найсправжніша драма з елементами детективу. І тільки для Серця, яке теж мислить… це можливо стане до болю знайомим криком душі, криком, який розчиняється у просторі, не досягаючи нікого, хто б почув його в порожнечі величезного мегаполісу…

Одне можу зауважити – якщо ви перечитаєте цю історію заново, то зможете краще зрозуміти образ думок серця головного героя. І можливо з третього разу ви зможете побачити тут навіть якийсь сенс. Це все тому, що серце не мислить так, як розум – там немає логіки в традиційному розумінні цього слова.

В уламках туманної осені,
З далекого світу галактики,
Руйнучи правила й практики,
Ти впала на серце космосом.

Краще сховатись за жовтим листями,
І тікати від променів крадущих,
Та мовчання обітницю зрадивши
Я помчався до тебе із пристрістю.

І засліплений сяйвом вогнистим
Я пірнув у безодню без роздуму,
Не лякаючись втратити розуму,
Та померти під полум’ям чистим …

На прохолодних уламках осені
Я тримаюсь з останнього серця
Мене зігріває відчинена дверця -
До храму душі твоє тихе запрошення.

Глава 1

Він був звичайною людиною, яка жила у великому місті. Не можу назвати його позитивним героєм історії у традиційному розумінні цього терміну. Тому що, на жаль, до «святого» йому було, як то кажуть, «як до Києва рачки». Втім, так само, як і до красеня…
Хоча загалом Андрій, так звали цього 42-річного чоловіка, був людиною позитивною – без традиційних шкідливих звичок, доброю і не жадібною, люблячою людей і приймаючою їх такими, якими вони є. Але, звичайно ж, у його голові були думки і часов не зовсім святі. Андрій багато чого досягнув і побачив у своєму житті, і на той час його можна було назвати трохи цинічним, розчарованим у коханні та не очікуючим від життя жодних подарунків. Але це не заважало йому бути впевненим у своїх силах та досвіді і дивитися на життя з гумором. Його поважали в колективі за повну віддачу роботі, друзі – за невиліковний оптимізм і «деякі друзі» – за дещо інше. «Деяких друзів» у Андрія було четверо, з якими він час від часу добре проводив час за деякими іншими речами. Тож, як бачите, Андрій мав свої сірі секрети. Але якщо говорити до кінця чесно, то іноді його мучила совість за таку поведінку, а його серце не раз просило його про щось інше, більш піднесене. Правда, на той час, коли починається історія, описана нижче, у нього вже не було таких зустрічей – минуле літо було для нього не сприятливим для романтики, і він сам волів, щоб його залишили у спокої.

Раз ми заговорили про серце, то дозволю собі зауважити, що воно, на відміну від голови, не було цинічним, тому що все ще добре пам'ятало рани, які йому завдали понад 15 років тому. Воно було у нього так влаштоване по-особливому, що жило своім самостійним життям і вперто відмовлялося підкорятися голові. У голови були свої думки, засновані на логіці та тверезому розрахунку, а у серця – свої власні. І ці сердечні думки ґрунтувалися на своїх, йому одному відомих внутрішніх відчуттях. І тому, якщо Андрій любив серцем, то це було дуже надовго і серйозно. І він не міг собі наказати перестати любити людину, навіть якщо чудово розумів, що з цього нічого не вийде. Щоб хоч якось тримати баланс між серцем і головою, йому доводилося бути скептиком і циніком, оскільки це був свого роду компроміс між розумом і почуттями.