Розділ 6. Подруга

Розділ 6. Подруга

Ранок у школі був наче в тумані. Коли ми зустрілися з найкращою подругою біля нашого підвіконня, вона одразу все зрозуміла.

— Так, — протягнула вона, мружачись. — Що сталося? Ти якась загадково напружена. Ну, розповідай, ви бачилися?

Я озирнулася, перевіряючи, чи не чують нас інші одинадцятикласники, і прошепотіла:

— Він підвіз мене. Ми пили каву... і наприкінці він просто попросив потримати мене за руку. Знаєш, у мене серце ледь не вистрибнуло. Але мені так страшно, що тато дізнається. Це ж село, тут у кожного стін є вуха.

Подруга сумно посміхнулася і сперлася на підвіконня.

— Розумію тебе. Але знаєш... у мене теж не все просто.

Вона на мить замовкла, дивлячись у вікно на шкільне подвір’я.

— Ми з моїм (тим, що з МАНу) постійно переписуємося, але бачимося так рідко... Тільки коли я їжджу в місто на черговий конкурс чи олімпіаду. Це дивне відчуття. Іноді мені здається, що це навіть не кохання, а просто цікавість. Бажання відчути щось інше, крім підручників і цього села. Ми з тобою наче шукаємо вихід із клітки, просто ключі в нас різні.

Ми стояли поруч: я в своїх окулярах, за якими ховала недоспану ніч, і вона — дівчина, для якої кожен крок був іспитом перед батьками. Квітневе сонце заливало коридор, а попереду був цілий день навчання, де ми мали вдавати, що нас цікавлять лише формули та ЗНО.

Цей вечір мав стати вирішальним. Це вже не була випадкова поїздка на пару сотень метрів — це був свідомий крок у невідомість, втеча з-під нагляду батька й обридлих конспектів.