Розділ 5. Тиша квітневого вечора

Я підійшла до місця зустрічі, де вже чекала на мене темно-синя машина. Він стояв біля неї, і я бачила, як він дивиться на мене. В його погляді було щось, що змусило моє серце забитися ще швидше.

Я підійшла до нього, і він відчинив мені двері. Я сіла в машину, і ми поїхали. Я не знала, що на мене чекає, але я була готова до цього. Я була готова до цієї пригоди, яка мала змінити моє життя назавжди.

Ми їхали повільно, наче намагалися не сполохати тишу квітневого вечора. У салоні панував напівморок, який розсіювався лише слабким неоновим світлом приладів. На фоні ледь чутно звучала музика — щось ритмічне, але водночас заспокійливе, що ідеально пасувало до цього моменту.

— Як твій день? Крім підручників і городів, було хоч щось хороше? — запитав він, злегка повернувши голову в мій бік.

— Ну, — я мимоволі всміхнулася, поправляючи окуляри, — здається, цей вечір — це єдине, що вибивається з мого «за розкладом». А так... вальс, підготовка, вірші. Все як у всіх.

Він засміявся — тихо, одним лише подихом.

— Ти боїшся мене?

— Трохи.

— Чому?

— Бо з тобою я роблю те, чого б ніколи не зробила сама.

— Знаєш, у селі знайти каву після восьмої вечора — це те ще випробування. Схоже, наш план «випити кави» перетворюється на квест «знайти хоч щось відчинене».

Ми об’їхали кілька знайомих мені точок, але скрізь було темно. Врешті-решт, ми просто зупинилися на заправці на виїзді з села — єдиному місці, де життя ще жевріло. Коли він повернувся з двома склянками, салон наповнився ароматом міцного зерна та вершків.

Ми просто каталися. Нічне село виглядало інакше — таємничим, чужим, позбавленим денної суєти. Я дивилася у вікно на знайомі хати, які тепер здавалися лише тінями. Ми говорили про все на світі: про його роботу викладачем, про те, як важко іноді порозумітися з батьками, про мої мрії втекти у велике місто. Тринадцять років різниці відчувалися лише тоді, коли він починав розповідати щось зі свого досвіду, але в іншому... мені було з ним напрочуд легко.

Час пролетів непомітно. Коли ми знову під’їхали до того самого місця за пару сотень метрів від мого дому, на годиннику було майже за десять. Пора було повертатися у свою клітку.

Він вимкнув двигун, і в машині запала раптова, густа тиша. Музика стихла, і я почула власне дихання. Я вже збиралася подякувати і вийти, як він раптом тихо промовив:

— Почекай хвилинку.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверцят.

— Можна... можна я просто потримаю тебе за руку? — його голос звучав тепер зовсім інакше. Не як у вчителя чи впевненого дорослого чоловіка. У ньому була якась дивна, майже дитяча ніжність.

Я завагалася лише на секунду. Моя долоня, все ще трохи шорстка після роботи на городі, повільно лягла в його велику і теплу руку. Це не був поцілунок чи щось більше, але від цього простого дотику по тілу розійшовся такий розряд, якого я не відчувала ніколи в житті.

В той момент я зрозуміла: я більше не та дівчинка, яка просто слухає Sade в навушниках. Тепер ця музика грала всередині мене.

Я зайшла в хату навшпиньки, намагаючись не рипнути підлогою. Вдома було майже темно, лише з батькової кімнати пробивалося слабке, синювате світло — він знову заснув під увімкнений телевізор. Бурмотіння якихось нічних новин створювало ілюзію, що в домі хтось не спить, але я знала: батько виснажений роботою і городом, тож зараз його не розбудить навіть грім. Попри свою суворість, він часто здавався мені вразливим у ці моменти, але сьогодні я була вдячна за цей телевізор — він став моїм спільником у цій тихій втечі.

Я лягла в ліжко, але сон не йшов. Перед очима, наче в уповільненій зйомці, прокручувався той момент у машині. Тепло його долоні все ще відчувалося на моїй шкірі. Це був такий простий жест, але від нього всередині все перевернулося. Водночас із солодким хвилюванням накочував холодний страх: «А що, як батько дізнається? Що буде, коли він зрозуміє, що я сиділа в машині з чоловіком, старшим на тринадцять років?». Сама думка про його гнів змушувала мене сильніше стискати ковдру. Я заснула лише під ранок, сховавши телефон під подушку.