Розділ 4. Квітнева лихоманка

Я залетіла в дім, зачинила двері й притулилася до них спиною, намагаючись втихомирити серце, яке, здавалося, було чути на все село. Шок накочував хвилями. Я швидко дістала телефон і знову відкрила ту переписку. Всього кілька фраз, нічого особливого — звичайні ввічливі репліки, за якими неможливо було вгадати, що цей чоловік за кілька хвилин зупиниться поруч зі мною на дорозі.

Я знову зайшла на його профіль. Раніше я не занурювалася в цифри, але зараз почала рахувати. Тринадцять років. Між нами було цілих тринадцять років життя, досвіду та іншого світу. Ця цифра одночасно і відштовхувала, змушуючи згадати про батькову суворість, і нестримно манила. Це було щось настільки далеке від моєї «правильної» реальності, що голова йшла обертом.

Але часу на роздуми було обмаль. Невдовзі почувся гуркіт машини — батько повернувся з роботи. На зміну романтичному шоку прийшла сувора дійсність.

— Перевдягайся, треба закінчити грядки, — кинув він замість привітання.

Вечір пройшов у звичній рутині. Ми пішли на город. Квітнева земля була вогкою і важкою, а кожен нахил спини віддавався втомою після насиченого дня в школі. Я працювала з подвоєною силою, намагаючись робити все максимально швидко. Руки автоматично виконували знайому роботу, а в голові крутилася лише одна думка: «Що сказати? Як піти?».

Коли з основною роботою було покінчено, я набралася хоробрості.

— Тату, можна я сьогодні до подруги в сусіднє село піду? Нам треба дещо по навчанню обговорити, по ЗНО, — я намагалася, щоб голос звучав максимально буденно, хоча всередині все тремтіло.

Батько мовчки подивився на мене. Ці кілька секунд здалися мені вічністю. Нарешті він коротко кивнув:

— Тільки не пізно. Щоб о десятій була вдома.

Я ледь не підстрибнула від полегшення. «Відпустив!» — промайнуло в голові. Я помчала в дім, на ходу скидаючи робочий одяг. У мене було зовсім мало часу, щоб привести себе до ладу, знову підправити туш, яка за день зовсім зникла, і зібратися на цю зустріч, яка мала стати моєю першою справжньою таємницею.

Я ще не знала, про що ми будемо говорити, але відчуття того, що я вперше за довгий час обманула цей заздалегідь прописаний графік, дарувало мені неймовірну легкість.

Я вийшла з дому, коли вечірні сутінки вже почали густішати. Моє серце калатало так сильно, що я боялася, що його почують сусіди. Я йшла вечірнім селом, озираючись на кожне вікно, боячись, що хтось помітить мене і розкаже батькові.

Думки в моїй голові крутилися, як божевільні. Я думала про нього, про його вік, про те, що це все так неправильно, але водночас так привабливо. Я думала про те, що скажуть люди, якщо дізнаються. Але водночас я не могла зупинитися. Я прагнула цього спілкування, цієї пригоди.