Розділ 2. Шлях додому

День пролетів у звичному шкільному хаосі. Одинадцятий клас у квітні — це марафон, де в тебе вже закінчується дихання, але ти мусиш бігти. Уроки змінювалися контрольними, у коридорах лунали вірші, а після занять — нескінченні репетиції. Ми знову і знову прокручували кроки вальсу в актовій залі, підраховуючи такти, поки ноги не починали гудіти від утоми.

Коли нарешті все закінчилося, я не стала чекати на шкільний автобус. Мені до смерті хотілося побути наодинці зі своїми думками і прийти додому хоча б на пів години раніше, щоб встигнути до того, як тато повернеться з роботи і почнеться вечірня рутина.

Я йшла узбіччям асфальтованої дороги, що з’єднувала школу з нашим селом. Це була жвава траса, якою часто проносилися машини, обдаючи мене потоками вітру та звуками чужого поспіху. Важка сумка, набита підручниками, зошитами та товстими посібниками для підготовки до ЗНО, нещадно тягнула плече донизу. Моє довге біляве волосся, що сягало аж попереку, розвівалося від поривів повітря після кожної проїжджаючої автівки.

Я відчувала себе зовсім не так, як зранку. Туш на війках ледь трималася після насиченого дня, а окуляри постійно сповзали на ніс від швидкої ходьби. Але найбільше страждали ноги. Щоб хоч трохи здаватися вищою — бо природа не нагородила мене зростом, — я завжди носила взуття на величезній платформі. Вона була моїм порятунком і водночас моїм прокляттям. Тепер, крокуючи по твердому асфальту, я відчувала кожен сантиметр цієї висоти, і ноги просто «відвалювалися».

Дорога здавалася нескінченною. Я була просто маленькою дівчиною з великою сумкою серед шуму машин і квітневого сонця. Саме в цей момент, коли я вчергове поправляла важку сумку, я почула позаду звук, який відрізнявся від гуркоту вантажівок чи старих легковиків. Це був м’який, упевнений рокіт потужного мотора.

Я озирнулася. Сонце на мить засліпило мене крізь лінзи окулярів, відбиваючись від лобового скла автівки, що сповільнювалася поруч. Це було воно — темно-синє авто. Його лаковані боки виблискували так яскраво, що на тлі сірого асфальту воно здавалося чимось інопланетним. Машина призупинилася, зрівнявшись із моїм повільним кроком, і серце, яке щойно втомлено стукало від ходьби, раптом підскочило до самого горла.

Пригода почалася саме тоді, коли я найменше була до неї готова — з розмазаною тушшю, болем у ногах і важким тягарем підручників за спиною.