Таємниця природи

Сівши навколішки, я озирнулася і зачекала, поки очі звикнуть до м’якої темряви. Опинившись посеред якоїсь галявинки, де місяць ясно освітлював верхівки дерев і хмарне небо, що рухалось у своєму виру. У висоті, між гілками досі шумів міцний вітер. Вдалині видався якийсь звук «Ук-тук». Прослідкувавши очима, в небі я виявила пташку, вона не була схожа на сову, та точно завірити у цьому себе не могла. Дивно бачити птахів вночі. Як і такий великий місяць, що неабияк наблизився до землі. Вдалі здалося ніби щось заворушилось. Я здригнулась. Це була тінь, що спадала від дерев. Від серця відлягло.

Тиша ночі, скільки часу минуло відтоді як поїхав Лука? Вічність – пронеслося у голові.

- Вічність… - прошепотіла я. Плями супутника, ніби підморгували містичністю. На мить здалося, що бачила у висоті на світлому крузі рухи. Видалося?

- Чому тікаєш від мене? – просичав за спиною, страшний голос, ідентичний тому, що з видіння. У мене перехопило подих. Інстинкт спрацював, я почала втікати.

З ялини на ялину перескакувала змієподібна істота, змінюючи свій вигляд на козлоподібну. На мить здалося, що їх тут дві. Стовбури мелькали перед очима, у темряві я намагалася не врізатись у їх основу. Та підсвідомо розуміла – тікай не тікай, та фізично я слабша за противника.

Вибившись із сил і зачепившись за корінь дерева, я впала на землю. Зболені коліна запекли з новою силою, долоні теж защеміли болем. Голова знесилено опустилася на мокру землю. Я вже не думала, де хлопці, не думала чим зараз все закінчиться. Навіть не розраховувала, що монстр з блискучими горизонтальними зіницями мине моє знесилене тіло. Очікуючи поганий кінець, я не знала, якою саме буде моя остання година. І викинувши всі думки з голови я тихенько почала молитися. Молитва завжди приходить на кінець, тоді коли вже пізно. Але разом з тим молитва дозволяє полегшено знести випробування, що чекає. Під знесиленим тілом завібрувала земля, монстр в кількох метрах опустився на ґрунт.

- Як я тебе у такому вигляді вождю покажу? – З нотками саркастичного побоювання запитав Севус. – Хоча, йому і не треба звикати до таких видовищ безпомічності . Більше того, ти сама себе до такого довела, тож моя совість чиста, кревна Барана. – Розреготався Севус, ненароком підтверджуючи одну із моїх теорій.

- Що ти сказав? – прохрипіла я у землю, намагаючись підвестися. Та була впевнена, що він мене чув. Рука послизнулась на багнюці, і я плюхнулася додолу.

- Тільки не кажи, що вперше чуєш те, що ти та сама ненаглядна з роду байстрючок. Увесь твій рід нечистий і порочний, не дивно, що ти сплуталася з кровним братом. – Нечисть харкнула на землю, виражаючи все своє презирство до мене. Ще одна теорія підтвердилась.

- Чого тобі від мене треба? – белькочучи, встала я на карачки, дивлячись на могутні козлячі ноги, що вкривала густа довга шерсть. За спиною у різні сторони крутився гладкий ящірковий хвіст, що під проміннями місяця переливався кобальтовим, аквамариновим і геліотропивим кольорами. Підняти очі я не наважувалась.

- Твій дар, що ж ще. Такого непотребу, нажаль, я торкатися не можу. Правила не дозволяють тебе вбити, тож прийдеться віднести до вождя, щоб він сам це зробив.

- Куди віднести?                                                      

- Скоро побачиш…

- Куди ти хочеш мене засунути, сволота! – гнівно рикнула я на ворога, явно перебільшуючи своє становище. Та його розсмішила моя бурна реакція.

- Джомолу́нгма, там наш дім – та щось підказує мені, що ти хотіла аби я сказав де знаходиться імперія мого керівника. Надієшся, що ті два блазні, врятують тебе? Ги – ги –ги! – Реготав, розбризкуючи смердючу слиню у всі сторони Севус. – Наївна, вони попалися у мою пастку, надіючись зловити неперевершено могутнього Севуса. Вилупкиии… - Насміхаючись геготів ворог. Така новина мене вкрай розчарувала, адже підсвідомо, та я надіялась на їх спасіння. Що ж переходжу до плану під назвою «кулон».

- Чому ти вважаєш, що мій дар особливий? Він ж такий не примітний. – Я почала замилювати очі з далеких запитань.

- Я маю нюх на такі справи. І щоб ти тут не починала щебетати, я не помиляюся. Та що ти, дурепо, можеш знати, коли твій дар ще не розвинувся! Як і малий зародок потребує поживних речовин, так і дар – практики.

- То у чому його унікальність? – Продовжувала я допит, ігноруючи образи.

- А що ти вмієш?

- Припустим бачу майбутнє. – крізь зуби говорила я правду. Та потрібно було хоч про щось розмовляти, аби тільки придумати як змусити його забрати мій кулон.

- Ну тоді ти можеш не тільки його бачити, а можливо, змінювати, або наприклад бачити минуле. Щось надзвичайне прихистилося, у такому безтолковому тілі. Я відчуваю могутність. Силу!!

- Лука говорить це звичайний дар, і моя, як ти виразився, байстрючка-родичка, нічим не відзначалася в своєму житті, володіючи цим прокляттям! - я гнівно харкнула його ж словом, та поглянула у страховидну морду, подавлюючи відчуття страху і нудоти. Янтарними вогниками горіли потойбічні очі. Обличчя обтягувала коричнева, гладка шкіра, а довжелезні зуби стирчали в усюдибіч. Вузькі вуха закінчувались на середині довжелезних чорних рогів, які у завитках, і у товстих наростах піднімалися до неба.

Все ж від побаченого жаху, вміст шлунку спазмувався, і підійшов до горла. Мені щось нагадувала ця істота. Я відвела погляд, мужній настрій як рукою зняло від побаченого.

- Говорить Лука-говорить Лука. Задрипанець! – Бридким тоном перекривив мої слова Севус. – Пфф… він з тобою крутить всі ці любовні справи тільки через твою силу. От і все. Хоче свою армію створити, аби Барану помститися. Не даремно ж він займається всім таким, ще з дитинства. Задумайся, на якій стороні буде ліпше. А тепер піднімайся, нам час додому. Як я хочу вже додому… – Він махнув рукою, аби я швидше почала підводитись, сам ж смакуючи останнє речення.

 Будь-які думки про те, що Лука хоч якось міг мене використовувати, дратували. Це була неправда.