Сили

Ми піднялися на найвищий поверх, Лука відчинив двері пропускаючи мене першу. Хлопець привіз у свою квартиру у якій жив сам. Мені ще ніколи ще не доводилось бути у нього в дома. Хатинка у лісі – це напевне необхідний засіб для знайомства з новим світом. А дім все таки - є дім. Щось особисте і таємне.

Роздягнувшись у довгому темному коридорі, Лука запросив на кухню. Вона була компактною, та значно світлішою через яскраве освітлення. Все чисто і лаконічно, нічого зайвого, і здавалося, розміщене чітко на своїх місцях.

- Як ти дивишся на чай за особливим рецептом?

- Це ти зараз говориш про той, що ти колись обіцяв? – Я грайливо посміхнулась очікуючи, що нарешті переді мною відкриється те таємне руно, яке Лука пообіцяв ще на початку знайомства.

- Так,– Лука пускаючи бісики, таємно усміхнувся. Я вгадала. І поки він готував напій, я слідкувала за його діями. Він відкрив зі п’ять різних баночок, аби приготувати один напій. Дістав, щось з холодильника, розтовк, розділив суміш у прозорі довгі чашки. Паралельно шатен,  щось робив у телефоні. Напевно з кимось переписувався, або що.

- Можна одне запитання?

- Тільки якщо одне, - жваво відповів шатен не повертаючись до мене обличчям. У його словах чувся смішок, було очевидно як настій хлопця з кожною хвилиною покращувався. Це пов’язано з чаєм?

- Якщо ми маємо втілювати задумане завтра, то чому ти забрав мене сьогодні?

- Бо ти сказала забрати сьогодні, - немов здивовано відповів хлопець, поглядаючи на мене через плече – А ти не рада провести зі мною трохи часу? –Без зайвих сентиментів, запитав Лука не відводячи від мене погляду, ніжна напівусмішка грала на вустах.

- Я просто не розумію чому, всього лиш. Тим більше я думала, що ти по голову в роботі, і у тебе немає вільного часу. – Виправдовувалась я, хоча в животі щось ніжно йокнуло, я відчувала, що слова Луки значать більше, ніж просто звучать.

- Але це теж моя робота. – Він поставив дві чашки на дерев’яний стіл з прозорою заливкою. Ваблячий запах залоскотав носа, він то п’янив, чи то збуджував рецептори, пахло, здавалося маракуєю.

- Обсудимо план? – серйозно повернулась я до проблеми, по діловому складаючи руки у замок.

- Все просто. Завтра ми їдемо до бібліотеки, ти заносиш книги. Ловиш на гачка Севуса, і я відвожу тебе немов втікаючи до лісового будиночка. Типу залишаю тебе саму, говорячи, аби він почув, що приїду завтра з підмогою, яка допоможе його вбити. Ясна річ, покидаю тебе з ним. Ніби покидаю. – Він багатозначно поглянув на мене, піднявши до гори великого пальця. – Ти ховаєшся у будиночок, не висовуючись з нього, а я з Левом справляюся з кретином. І да буде всім щастя. Юху! – Закінчив свій план Лука радісним вигуком.

- Все так простоо... – Зі сумнівом протягнула я, недовірливо втупивши погляд у співбесідника.- Ти правда думаєш, що так буде? – Скептично поцікавилась я у хлопця.

- Якщо і ні, тебе це не обходить. Для тебе все буде саме так. А плани А чи Б, це вже моє з Левом, діло.

- А як він погодився? – Не розуміла я, адже вважала при останній зустрічі, що той був налаштований категорично, не вплутуватися у речі, які його не стосуються.

- Йому потрібна інформація, саме від найближчого оточення Барана. А втрачати такий скарб як Севус, він не може. Йому надто потрібні данні якими володіє смертник… - Задумливо протягнув Лука

- А ти не боїшся, що він тебе кине?

- Ні, хоча я йому і не друг, та все ж світ саулців для нього важливіший.

- Добре, а яка моя допомога, крім бібліотеки. Я ж не можу сидіти просто в хатинці, немов у рукавичці. І чому ти думаєш, що він буде чекати мене біля бібліотеки? – Надмірна впевненість Луки трохи дратувала, ну не може бути все гладко. Ми не у фільмі. Це життя.

- Бо ці дні він щоденно тебе чекав, мов сторожовий пес. Я стежив, – пояснив хлопець. – І зрозумій Мілла, поки ти свій дар не розвинула, поки твої тілесні вміння залишаються на примітивному рівні, ти будеш тягарем. А в хатині ти в захисті, і під ногами не заважатимеш. Таке твоє завдання - тихенько сидіти, і не попастися з кулоном й даром, тварюці до рук.

Прийшлося, ще довго посперечатися з хлопцем, аби довести свою значимість і можливу допомогу. Тільки він абсолютно не хотів мене слухати. І якщо, мене і дратувала його манера все контролювати самому, та я усвідомлювала, що з мене допомоги буде мало. Ну тоді залишається ідеально виконати ту частину яка від мене потребується. Хтось постукав у двері. Я здивовано поглянула на хлопця.

- Ти чекаєш, ще когось?

- Ні. – Таємничо всміхнувся хлопець і зник з поля зору. Я прислухалась до найменших звуків, аби зрозуміти хто до нас приєднався.

Двері закрилися, і шелепаючи пакетами Лука махнув у сторону спальні сказав :

- Ходи за мною.

Я обережними кроками, послідувала за Лукою, в спальню, яка відповідала загальному темному стилю квартири. В очі кинулося вікно в підлогу, яке вело на балкон і самотнє величезне ліжко над яким висіли два приліжкові ліхтарики. Тут звісно, ще була шафа, та її вмонтовали у стіну. Тому дерев’яні однотонні двері не кидалася у очі. І… і все. Більше тут нічого. Не фото, не книг, не телевізора. Абсолютно. Напевне, єдине чим Лука займався в дома це спав і пив чай.

- Ти замовив доставку? –Скептично поцікавилась я.

- Так, це погано? – Фиркнув хлопець, дістав темне покривало і застелив підлогу. – Зекономлений час, і не порушена безпека. Якщо не важко дістань все з пакетів, я зараз повернусь.

Я почала опорожняти пакети, що приніс Лука. Та поняття не мала, що там. Адже все було заховане у темні одинакові коробки, без жодних надписів. Повернувся шатен з двома великими бокалами для вина, парою столових приборів і штопором.

Кинувши дві темні, як покривало подушки, він граційно сів напроти мене. Швидко кинувши хитрий погляд, налив трішки вина у келихи, і діставши телефон виключив світло. Лише стрічка навколо ліжка давала ледь відчутне світло, здатне освітлювати рівно на стільки аби бачити силуети. Я й не помітила, що на вулиці так швидко потемніло.