Вечір розмов

Ми так і сиділи завмерши, стук продовжувався. Серце тарабанило як навіжене, а вся ця ситуація видавалася кошмарним сном. Минуло ще декілька хвилин, та стук не зникав. У думки почали заповзати найгірші припущення.

- Я більше так не можу, якщо прийшли гості їх потрібно прийняти, – гаряче зірвався Лев, немов отямившись від сторопіння. Напевне це у ньому говорила особлива марена аристократа, адже у такий неясний час я б нікому свої двері не відчиняла.

- Стій, а можливо це, той – пес, що присліджував мене? –перелякано припустила я, притискаючи руки до грудей, кісточки болюче впилися у м’які тканини.

- Не думаю, та краще заховайся у кімнаті, а я перевірю. Тільки якщо це він – від тебе не має бути і звуку, – наказово пригрозив хлопець, слов’янські риси мужнього обличчя стали незвично грізними.

- А, а, а якщо він зашкодить тобі, якщо ти через мене будеш мати проблеми. Це того не варте, нехай думає що тут нікого немає, – благально шепотіла я, відчуваючи як ноги м’якнуть від страху, а повітря втрачає молекули кисню – я починала задихатись.

- Нічого мені не буде, я мудріший за того дурня. Сиди тихо і не висовуйся – геть звідси, - строго вказав на двері Лев. У двері постукали з по-двійною настирливістю, напевно чуючи наш шум. Серце тарабанило у грудях немов скажене. Лев запхав мене у темну кімнату, в якій я не так давно прокинулась. Пробігшись очима по стінам, навіть і заховатись ніде.

Ховатися? Як тобі не соромно Мілла, заради тебе Лев може ризикувати своїм життям, аби ти заховала свою шкуру. Ні, яка б я не була ляклива та «саулці своїх не кидають». І пошукавши у кімнаті щось важке, знайшла велику скляну вазу. Пальці нащупали гострі випуклості, припустивши як скло буде чудово травмувати поверхню шкіри, я задоволено махнула головою.

-Підійде, - тихенько муркнула я, і ледь похитуючись від важкості посудини, зайняла бойову позу.

-Хто там турбує по-ночі?! – незадоволено запитав Лев із своєю особливою манерою дворянина. Хтось відповів йому, та я нічого не почула. Хотілося пробратися ближче, та могучий голос Лева перелякав мене :

- Забирайся звідси, покидьок нещасний!

Двері аж затряслися від міцних ударів по них, я все ж пробралася ближче і могла почути хто говорив за дверима.

- Я або їх виламаю, або ти відкриєш по-доброму, третього не дано, – за дверима сичав розлючений Лука. Тепер серце здригалося через те, що він був тут, панічний страх поступився іншому, особливому трепетанню. З якою метою? Спогад про його компанію жіночого роду ріжуче зачепив метелики які витали у грудях.

- Забирайся я тобі сказав! – горланив Лев.

- Відкрий, або твої сусіди викличуть поліцію, я вже відчуваю їх роздратування, – голос Луки хоча, й звучав роздратованням та він не кричав. Як завжди зберігав стриманий спокій.

- Чого тобі? – дещо спокійніше запитав Лев. Певно він не хотів мати проблем від сусідніх квартир. Тим більше коли мова йде про саулський рід.

- Потрібно поговорити, відкривай. – Магнетизм глибокого басу почав заворожувати мене. Певно якби я була біля дверей то б покорилась його наказу. Та напевно, це тільки на мене діяв дар Луки, адже реакція Лева була відмінною.

- Немає нам про що говорити! Забирайся! – злісно просичав у щілину дверей Лев.

- Є, і це  «що» знаходиться в твоїй квартирі, відкривай двері – я все рівно без неї нікуди не піду. - Спокійно вів свою мову Лука. У свою чергу Лев незадоволено метнувся туди-сюди, напевне обмислюючи усе це. І на кінець від безвихідного положення, гірко і голосно видихнув, й повернув ключ.

- А хто сказав, що ти підеш звідси з чимось? Що в ній такого, що ти ніяк не відчепишся? – Лев своїм тілом закрив прохід Луці, але той ігноруючи всі слова недруга, просто відштовхнувши його, пройшов у середину кімнати.

- Мілла? – покликав Лука.

- Яка Мілла, що ти верзеш? Так ти даси відповідь чи ні? –від роздратування Лев хапнув Луку за руку.

- Забрав свої руки від мене, бо і дар не поможе! – гаркнув Лука. І на моє здивування, Лев з обережністю залишив шатена. Напевно скористався своїм даром, бо у повітрі відчулася напруга льодяного страху. Змішані відчуття переповнювали – я і раділа тому, що Лука прийшов, але разом з тим, відчувала чужість.

- Чого тобі? – на диво спокійно запитала я. Виходячи із-за своєї засідки, непомітно ставлячи громіздку вазу на тумбу. Не хотілося, щоб хтось висміяв мої методи самооборони.

- Чому я не отримав повідомлення? І чому ти не попередила що приїдеш? І якого біса ти зустрілася з цим… -Лука не продовжив речення, напевно моральні якості стримали його не годування.

- Лев виручив мене, от я і захотіла подякувати, - сухо буркнула я у відповідь, ігноруючи перше запитання.

- Цікаво чим ж ти тут надумала дякувати? – іронічно запитав Лука. Від не годування я аж захлинулась повітрям.

- Ну знаєш… - не витримала я, і вже була готова вилити весь бруд який накопився за останні години.

- Очевидно я про нього знаю більше ніж ти. Це ж Орлов – відомий казанова, син того самого коханця Орлова. І як тобі розуму вистачило йти до нього додому? – дорікаючи запитав Лука, викликаючи гризіння совісті. – Орлов, де твоя гостинність? – І пройшовши мимо нас на кухню всівся на стілець, - Я буду каву. – Від такої наглості я напружилась очікуючи бурної реакції від Лева, та він тихо прослідував за Лукою, нічого не кажучи почав заварювати напій.

На початку вся ця історія виглядала більш нашорошено, та зараз видавалася так - ніби зустрілися два давні приятилі після довгої сварки. Декілька хвилин тиші, виглядали затишшям перед бурею. Я тільки переводила погляд від одного хлопця до іншого, очікуючи, що буде далі. Першим розмову почав Лев.

- Севус, – тихо мовив він, ставлячи чашку з напоєм перед Лукою. На ньому не можна було прочитати ані найменших  емоцій, очевидно він очікував реакцію Луки. Не наважившись заходити на кухню, я залишилася стояти біля дверей, спостерігаючи за розмовою.