Незнайомець

Я сиділа біля берези насолоджуючись свіжим повітрям. Видався на диво яскравий та теплий день, і не важливо що на вулиці лише +5. Пасмо волосся, що було заплетене у нетісну косу, вибилося і віддалося пориву вітру. Дзюркіт води, плескався у тонкому струмку, та завжди піднімав мені настрій. Тільки не цього разу. Я намочила і без того холодні руки у льодяній воді. Пальці защеміли болем, спроба відчути себе живою вийшла невдалою. Що ж, я намагалася…

Заховавши долоні під самі пахви, аби хоч трохи зігріти задубілі кінцівки, я йшла весняним полем намагаючись ступати на острівки снігу, що ще не розтанули. Виходило звісно не дуже, і моє взуття геть перемазалось болотом.

Минуло більше двох тижнів відколи Лука, привіз мене додому після безвідповідальних розваг. Тієї ночі я не могла заснути. Тільки зник заспокійливий дар приятеля, тягар видіння розчавив свідомість. Страшний образ відрізнявся від усього, що спіткало мене раніше. Як би я не хотіла – не могла забути потвору, котра ховалася у людському тілі. Більше того, я усвідомлювала, що мені не можна забувати її – бо рано чи пізно видіння здійсняться. А значить потрібно остерігатись, аби істота не застала мене зненацька. З іншої сторони, я думала про те, що яскравість видіння і надсильний біль були спричинені перевіркою Луки. Він був на емоціях, я теж – можливо причина у цьому. Та реально розуміючи – щоб не викликало моє видіння – дар не вбереже життя якщо буде потреба. А значить потрібно буде продумувати стратегію як зберегти себе, і не тільки. Під ранок я заснула знесилена емоційною лабільністю, маючи про запас безнадійний варіант спасіння.

За ці два тижні – мій дар декілька раз проявлявся, засвідчуючи його реальність існування. Звісно я і досі не мала поняття, як він виникає і що спонукає його працювати і затихати, але завдяки йому, я одного разу дізналася що привезе смачненького мама з міста, ще до її приїзду, і не важливо, що вона через 10 хвилин після видіння зателефонувала мені і розповіла які самі цукерки купила до чаю.

Лука мовчав, і я не знала чому саме – чи то через сварку, чи то через видіння. Можливо він побоювався за своє життя, але тоді навряд би запевняв мене, що не дасть в образу нікому. Прощаючись, при останній зустрічі я запитала коли ми знову зустрінемось. «Не знаю» - розрізало тишу його одна спокійна фраза, яка обезнадіювала й забирала сили. Особливо після страшного видіння.

 Виявляється я ще так багато не розпитала і не уточнилаа про дар. А ще жаль, що Лука не проявляв цікавості до мене, до мого життя, що відбулося за ці дні. Хоча я розумію, що це зараз абсолютно зайве. Та попри свої бажання і надії, я усвідомлювала – що ніхто нікому нічого не зобов’язаний, тому і розчаровуватися було нічим.

 Я усвідомлювала це і розчаровувалась. Тяжко видихнувши, надіючись разом із повітрям вичавити з себе всю гіркоту, та не виходило. Здалеку  доносився веселий гомін мами. Напевно приїхав Артур, але немає машини. Ну тоді це Наталя, або можливо якась сусідка. Що ж, ось і привід переключитись і зігрітися у невідомій мені компанії.

Я виявилась правою це була сусідка, тітка Люда, що жила за декілька будинків звідси, принесла пошту та платежі мамі. Олена все припрошувала гостю до чаю, а та награно відмовлялася, хоча зі сторони було видно як її розпирає цікавість залишитися і розпитати про всі можливі новини котрі стосувалося моєї сім'ї, які в подальшому рознесуться по всьому населеному пункті.

-Сідай, сідай, вип'ємо чаю, я вчора приготувала Наполеон, вдався дуже смачним. Готувала по новому рецепті з інтернету. - Доносився із далини голос мами.

-Так не зручно вас турбувати, я лише принесла вам пошту, але від кусочка тортика не відмовлюся. - Параметри "Людочки" говорили за себе, про велику любов до мучного і солодкого. Грубуватий голос з неприємними писклявими нотками різав у вуха, і ясно свідчив про хитрість та підступність старої матрьони. Я потішно усміхнулась, як багато речей свідчать про глибини характеру, котрі знаходяться на поверхні під самим носом.

Відштовхнувши маму від рутини аби та трішки відійшла від хвилювання, що застало зненацька, я почала зварювати запашну каву. Не знаю чому, але для мами кожні гості сприймаються дуже метушливо і хвилююче. Можливо надмірна емоційність, або бажання всім догодити. Нарізавши торт на ідеальні скибки та виклавши них на стару, парадну тарілку бабусі я віднесла все до столу.

Плюс паршивого настрою у тому - що все, що могло раніше турбувати - здається дрібницею, і ти куди байдужіше ставишся до всього що відбувається.

Пухкеньке тіло Олени було натягнуте як струна, ній було геть не комфортно. Хоча мова йшла про банальну погоду. Мама боялась що у неї запитають лишнього? Можливо. Проходячи повз я провела рукою в неї по спині, ніжно вкладаючи у весь доторк свою підтримку та присутність. Так як це роблять коти, одним лише лагідним рухом говорять про свою любов і відданість господареві.

Поставивши все на стіл, я присіла між гостюю і мамою - стаючи невловимим мостиком між чужими людьми. Маленькі карі оченята тьоті Люди бігали то до моєї мами, то мене, то взагалі до далекого кутка кухні, де напевно була павутина, адже щось заставило її примружитись. Зазвичай таких людей найбільше, що цікавить - це лише те, за що можна добренько обсмоктати. Я перехватила погляд і гордовито посміхнулась. Відчуваючи ніби почалася невидима війна.

-Оой, ну яка в тебе велика дівчина вже. А красуня ну просто, нехти стрельнешся. - Сусідка мило посміхнулась і сплеснула в долоні.

-Діти ростуть - знизила плечима мама.

-Ну розказуй Мілка, кавалерів багато маєш? - мене перетрусило. "Мілка" - ненавиджу фамільярності від чужих, а ще той факт коли питають про особисте, в яке навіть родичі не лізуть. Я опустила очі, стараючись заспокоїтися і натягнути посмішку на обличчя, за якісь долі секунди вдаючи ніби просто зачесався лоб я відповіла:

- Кількість ніколи не свідчила про якість, - від моїх слів маленькі оченята в мить розширились від обурення, очевидно не такої очікувала відповіді.