Безвідповідальна радість

 Наступного дня мені стало краще, і я могла показатися на очі мамі. Вона жаліючи мене, не грузила роботою, напевне я виглядала занадто блідою і нещасною. Тож, вдаючи що мені дійсно ліпше - вирішила трішки прогулятися. На дворі затягнули густі хмари, і почав падати рясний сніг. Садок видавався сонним царством, навіть птахів не було помітно у цій безкрайній білій пустині.

Сівши на гойдалку, я певний час бездумно медитувала спостерігаючи як падають додолу сніжинки. Обтяжливе міркування заповзло у голову – потрібно приступати до навчання, бо діло буде худо. Усвідомлення проблем, які залежать на пряму від мене – розчавлювало і без того болючу голову.

Лука був запитав – що я планую далі? Ну однозначно довчитися – без цього ніяк, рік чи два – вага підйомна, хоча і безсенсова. Та аби не виникало зайвих запитань – просто треба.

Робота – з цим буде важко, та можливо з часом щось придумаю, звісно якщо прикладу хоч якихось зусиль. Поки ця проблема не потребує негайного рішення.

Плани на майбутнє? В ідеалі відкрию свою книгарню, і спокійно заживу. Якщо це реально. Я усміхнулась приємній думці.

 Хоч якісь бажання, що можуть перетворитися на цілі – роблять життя не таким вже і безпросвітним. Стосунки. Я тяжко видихнула, зупинившись на цій сфері – і відсунула її у сторону. Я не подобаюсь йому, і нас пов’язують тільки робочі моменти.

І втікаючи від жорстокої реальності, я повернулася до хати. Ввечері нагадала мамі про те, що на завтра маю плани, і нехай та, не задумує ніяких грандіозних робочих подвигів, так як мене не буде дома

Прокинувшись, я ліниво прокліпалася очима, втуплюючи погляд в стіну. Та пригадавши, що сьогодні вівторок, жваво піднялася. Самопочуття як і настрій різко підскочив через майбутню зустріч, що мала наступити через декілька годин. Не тратячи час в пусту, я почала шукати одяг, що підкреслив мій настрій. Оранжевий світшот з зеленими теплими легінсами чудово поєднувалися, а кулон-капелька немов підтримуючи мене, на світлі засвітилася у тон штанів.

 Ми їдемо на гірки, а раз так - немає сенсу фарбуватися. Ну хіба трішки, аби підкреслити красу. І знайшовши водостійку косметику прийнялася за діло, аби все виглядало «природньо». Довершуючи образ недбалим високим пучком, я натягнула зелену пов’язку на голову, що закінчила приємну метушню збирання. Результат, що відображався у дзеркалі, не міг залишити мене незадоволеною.

На кухні мама вже готувала сніданок. За цей час, я встигла звикнути, що просинаючись можу не турбуватися про те - чим себе нагодувати. Їжа вже чекала мене на столі – запашна і вабляча, і у цьому відчувається вся турбота і любов, яка не говориться в голос. Вона просто тихо робиться вчинками.

- За скільки приїде Лука? – поцікавилась Олена хитро косячись на мене, і перевернула налисник на іншу сторону.

- За годину має бути, - проплямкала я, облизуючи палець, що замазала у згущеному молоці. Мама тихо хмикнула.

- То що, Лука твій хлопець? – цікавість розпирала її пухнасте тільце. Я дивувалася, як вона минуло разу, стрималася і нічого не запитувала про молодика. Та усвідомлювала, що рано чи пізно, запитання б настигли мене. І ось цей час.

- Ні, - подавилася я, частинкою млинця. – Ми товаришуємо, - ховаючи очі прокашлювалася я. Олена дещо скоса подивилась на мене, і дивно угукнула. Мама не повірила в мої слова, нащо я незадоволено закотила очі. Потрібно було перевести тему в інше русло.

- Що там, більше лелекі не було видно? – буденно запитала я.

- Ні, - задумливо муркнула мама,  - але Лука тобі подобається? – По виразу обличчя мами, було зрозуміло, що це риторичне запитання. Я вирішила його нагло ігнорувати. Більше того, переводити тему було даремно, вона зараз зациклена на Луці. Допитливі очі дивились на мене не відводячи погляд. Ну і навіщо було запитувати?

-Ми просто з одного університету. Не знаю чи тобі казала, але десь ближчим часом я хочу поїхати у місто, аби зустрітися з Жасею, офіційно звільнитися і взяти певну інформацію для сесії. – По реакції мами я зрозуміла, що все таки змінити тему вдалося.

- Сесія все таки буде? – з сумом і співчуттям перепитала вона.

- Так, я до останнього надіялась, що відмінять, та їх не задовільнили оцінки деяких осіб, і вони вирішили що хтось «підкупив» систему. – Я вправно перетягувала розмову у потрібну сторону. Мама незадоволено цокнула. – Гірше того, - продовжувала я відверто жаліючись, - я абсолютно не готувалася останній час. І мені вона вдасться не легко, аби наздогнати одногрупників. А все вивчене раніше, в більшій мірі я зубрила, тож нині майже нічого не пам’ятаю. – Мама нічого не сказала, а лиже з жалістю кинула швидкий погляд, і поклала у тарілку чергового млинця. Вона розуміла, що похорони добряче вибили з колії усіх нас.

За вікном ледь чутно зашуміла машина, приїхав Лука. Я підірвалася дякуючи, мамі за сніданок і швидко побігла одягати куртку. Перед виходом, на парфумилась і ванільно-кавовий аромат затишно огорнув зі всіх сторін. Хотілося аби цей смак і запах, асоціювався у нього тільки зі мною. Кожного разу коли він питиме напій «те саме, що і молоко», у його пам’яті теплим спогадом виринатиму я. І не важливо, буде хлопець поруч чи без мене.

Вибігши до машини, я радо замахала хлопцю рукою. Лука вийшов і вітаючись, відкрив мені двері. Повернувшись назад у салон, зиркнувши, оглянув мене і сказав :

- Гарно виглядаєш.

- Дякую, ти теж нічого так. – Пожартувала я, задоволена компліментом. Хлопець єхидно усміхнувся. – Так куди ми відправляємось на гірки? Мені принести санки? – Діловим тоном почала я розмову.

- Я взяв, а куди ми їдемо – побачиш. – Він хитро посміхнувся, підморгнувши завів двигун. І ми відправились на зустріч пригодам і веселощам, котрих я чекала весь час, з того моменту як попрощалась з Лукою.

Їхати довелося приблизно біля двох годин. Ми об’їхали місто, і направились у знайому вже мені сторону. Так, у помірно-спокійній атмосфері, повернули у той самий поворот, що вів до магічного будиночка. Від радості відвідати чудове місце, у мене захопило дух. Та на мій подив ми не почали, як минулого разу, петляти колами. До певного місця ми проїхали, а зупинившись Лука промовив :