Непослух

Цей день обіцяв бути не з легких. Мама затіяла генеральне прибирання усього дому, і ми по черзі вимивали кожний куточок кімнати, по їх черговому наставанню. Враховуючи, що у нас не так давно, уже був день контролю чистоти – я підозрювала, що нову «хвилю» викликали непорозуміння з Артуром. Олена дуже злилася коли її порад не слухали, а так як злість не було куди виплеснути – під руку попадалася ганчірка і віник, благо – не я.

Тож після сніданку, я прийнялася до третьої, по черзі кімнати. І почала з горизонтальних площин, що не встигли припилитися. З коридору доносилися звуки негодування, які були направлені на мою Плюшку, котра перекинула мамин вазон. Я тихенько посміялась фразі « Не буде в мене не вазона, і нічого! Кшш, лахмата!» Кішка у відповідь обурено нявкнула.

Покинувши земні турботи, думками я полетіла до вмінь, які вперто не хотіли розвиватися. Як би сильно я не напружувалася – видіння не виникали. Та у моменти коли мені варто було розслабитись – різко скручували і викидали свідомість на короткий момент з реальності. І це до бісиків дратувало! Я не могла контролювати те – що стало частиною мене. Та і позитив неодмінно був – я не шукала пояснень усіх нелогічних подій, що відбувалися зі мною. Тільки обговорити ці зміни було не з ким. Не думаю що родичі чи Жася би сприйняла з адекватним розумінням цю новину. Про дар я могла говорити тільки з Лукою. І цей нюанс збільшував потребу у хлопці, яка і без того була через його вабливість.

Закривши за собою двері, я швиденько побігла з відром до зливної ями аби вилити брудну воду. Порив вітру пронизливо пройшовся крізь темно-зелений в’язаний светр закручуючи локони, що вибились із незграбної коси. Не задержуючись довго на вулиці, я почимчикувала назад до будинку. Попри сніг погода видалася вологою і туманною. Густа біла пелена закривала видимість вже в 100 метрах від мене. Химерні чорні гілки дерев притягуючи, похитувалися від поривів вітру. Цікаво, а цей туман міг би викликати хтось із місцевих жителів? І чи могла це зробити моя баба? Напевно ні, магічного каменю у неї не було, а це, як не як, головна умова.

Вкотре взявши свій маленький камінець, я намагалася зробити коловий рух проти годинникової стрілки. Нічого не вийшло, можливо мені заважав маленький розмір ланцюжка, та зняти, прикрасу я все рівно не могла. Можливо кулон має іншу силу, наприклад стріляти вогнем чи змінювати погоду? Від саулців можна очікувати, будь що – і уявилляючи як вітер стихає, а я керую погодними умовами роблячи їх, більше приємними для мене. Зайнявши дивну позу, яку раніше спостерігала у героїв з фільмів, я незграбно розмахувала рукою тримаючи у двох пальцях камінь-крихітку.

- Що ти робиш? – здивувався знайомий голос, оксамитовий і басистий. В мить випроставшись і повернувшись на звук, мене зустріли здивовані очі, а знайома напівусмішка - іронічно викривлялась.

- Що ти тут робиш?! – від неочікуваності перелякано вигукнула я.

- Приїхав на чай, - дружно посміхнувся хлопець і підняв руку у якій тримав пакуночка з тортом. Почулось як хлопнули двері, вийшла мама, вітер доносив гнівні обривки її слів «приїхав хлопчисько, зараз я тобі покажу, кого треба слухати». Пройшовши на вулицю, аби побачити чому «брат» не заїхав у подвір’я, мама повернулась до мене таким чином аби помітити мене з гостем.

Момент незручності зустрів мене зненацька, як і зустріч з Лукою. Я помахала рукою, стараючись привернути її увагу, аби вона підійшла до нас. Лука галантно вклонився, я покосилась на його, не розуміючи де взялися ці манери. Можливо я раніше просто не помічала? Зробивши пару кроків на зустріч, я відмітила мамине здивування. Вона явно не очікувала побачити цього хлопця.

- Привіт Лука, попутні вітри придмухали тебе до нашого двору? – жартуючи сказала Олена, натякаючи на погоду.

- Власне так, а ще по якимось дивним обставинах, вони і торт  придмухнули до чаю, от я і подумав, що все це не спроста. – Жартуючи у відповідь засміявся Лука. І все, всю незручність як раз тим самим вітром здуло. Та ми то з Лукою знали, який-то насправді «вітер». Я посміхнулась цим думкам про себе.

За чаєм обговорювалися останні новини та події, звісно торкнулися, і теми цін та комунальних послуг. Визнати чесно, я майже не приймала участі у розмові, по більшій мірі тільки слухаючи і час від часу «угукаючи» фактам і аргументам.

Дивно було бачити Луку серед дому. Не у орендованій студентській квартирі, а у домі який ніс у собі відбиток усього життя - аж від раннього дитинства. Більше того він вписувався сюди як давно загублена деталь, не виглядаючи діамантом серед злиднів, враховуючи його фінансову перевагу наді мною, яку я припускала, через речі якими він користувався. Простий у своїй поведінці і галантний у манерах – напевно через це він легко поладив і сподобався мамі. Ну і дар, так.

Бесіда відволікла Олену від зациклення на Артурі, і стала бальзамом спокою. А зустріч з Лукою була моїм рятівним колом від 4 дня ретельного прибирання. У мами задзвонив телефон, вона покинула нас на одинці. У вікно заглянуло сонце, і грайливими промінцями пробіглося по білій цегляній стіні.

- Ти приїхав бо дізнався щось про кулон? – Серйозно запитала я у хлопця, підсовуючись ближче до нього, аби він зміг почути мій шепіт.

- Ні, - посміхаючись, тихенько відповів він, теж підсовуючись ближче до мене.

- О, - я дещо розгубилась, і почала шукати іншу причину приїзду. – Ти дізнався щось про мій дар, як його розвинути чи приборкати?

- Ні, - хитра посмішка красувалась на його обличчі.

- Так чого ти приїхав? – Не розуміюче, випалила я, шукаючи правди у грайливих очах.

- Ти мені не рада? – Незадоволено буркнув Лука, стрімко змінюючи свій настрій.

- Рада, - швидко, протестуючи, забубоніла я у відповідь, - Просто не розумію чому. Причин немає. Я теж, за цей тиждень, не відкрила для себе, про себе - нічогісінько. – Червоніючи, виправдовувалась я, намагаючи загладити свій невихований тон.