Подарунок

Ця ніч була найважчою у моєму житті як морально, так і фізично. Ціла ніч без сну, через те що потрібно читати Псалтир, через те що я просто б не змогла просто заснути. Сусіди і родичі порозходились по домах, бо завтра було потрібно ще прийти на похорон, лише я і мама залишились двоє. Я вже прочитала 10 кафізму, у горлі пекло, голос став сиплим, очі палило від зневоднення слизової, або можливо від перезволоження, та вони не хотіли закриватися, не могли. Зупинити читання теж не могла, я відчувала відповідальність за те що я обов’язково мала прочитати всі 20 кафізм. Мама змогла лише на одну мене підмінила, і то ніяк не могла зосередитись на читанні, і я дала ній повністю заглибитись у особисте горе.

Сонце почало підніматися до гори, приїхала Наталя, Віра і близька родина. По їх прибутті відчулося значне полегшення, ніби камінь що лежав тільки на мені з мамою, перекинув свою вагу і на їх плечі. Разом із сонячним промінням почалася метушня, наповнена турботами похорон, почали сходитися чужі люди. Ну як чужі, селяни які знали бабу. Та чим більше наповнювалася кімната людьми – то все більше вони давили на мене. Ну чому не може бути лише родина, лише ті люди, які дійсно люблять, а не лукаві, що не мають у собі нічого святого, окрім осуду.

- Ой, Марусю, Марусю, - пролунав чужий скрипучий голос, – на кого ти, - вона награно зітхнула, - свої вазони покинула? – і скупа сльоза зволожила те брехливе обличчя. Хвиля злості вдарила по тілу, злість палала, мені хотілося прокричати «Які вазони? Ви дріб’язкові, ниці створіння! Краще мовчати ніж нести таку нісенітницю!!» Та у відповідь на це, я лише закрила очі і сильно стиснула кулаки, нігті болісно впилися у шкіру. 

Я вийшла, більше не в змозі цього терпіти, я вирішила зупинити знущання над моєю психікою. Десятки пар очей спостерігали за мною, плювати, мені треба потерпіти лише кілька годин і вас тут не буде. Не буде і баби. Вона піде із ними тільки у іншу дорогу, ком у горлі підступив до краю, сльози зрадливо потекли по щоках. 

Свіже повітря, як розрада, воно діяло більш заспокійливо ніж будь-що. Не було бажання не дивитись на когось, не бачити щось. Ти здається бачиш кольори, та чорнота заполоняє душу та очі. Присівши навпочіпки, втупилась у будинок, погляд біг від цеглинки до цеглинки, поки не зупинився на хресті : чорному, металевому з надписом «Ващук Марія Федорівна», свідомість кричала мені – «Мілла, твоя бабця жива, ти менше доби тому з нею вечеряла, не може вона там лежати мертвою!!!» Знизу писала дата народження і смерті, вчорашня дата. Ні, треба забиратися звідси, краще піду сяду до мами, там хоч я віднайду розраду ніж у байдужих очах, що чекають закінчення цього дійства. Зайшовши до хати мене покликали принести освячений букет, потім пакет, потім нитки, то якісь рушники, то набрати води, найти свячену воду. «Нащо все це?» - свідомість обурювалась, відмовлялась розуміти що це може бути важливіше ніж та людина яку я більше ніколи вже не побачу, не зустріну теплого погляду блакитних очей. Як такі буденні речі можуть бути важливими? Виконавши ті нелогічні для мене прохання, я звільнилась і знову подалася до залу. 

Присіла коло мами, мама все схлипувала. Важко терпіти як плаче мама, і розуміти що ти нічим не можеш розрадити її горе. Схлипи змінювали ридання, а ридання схлипи. Я гладила її по спині, й старалась бути сильною, адже знала що дати волю сльозам завжди встигну, та не виходило. 

- От останні моменти коли ми її бачимо з нами, коли бачимо її в дома – запинаючись промимрила Олена. «Останній» слово що печаткою в’їлось у свідомість. Я дивилась на бабу, а вона ніби заснула, лежить собі, відпочиває. «Чому ви поклали її до труни? Ви ж підійдіть, розбудіть і вона встане, заберіть її з труни! Заберіть!» - кричала маленька дівчинка всередині моєї душі, мене розривало на шматочки від того, що баба ще тут, а вже і не з нами. Я бачу її тіло, та воно бездиханне. Розбудіть просила я німо, а погляд був прикований до блідо-жовтого обличчя. 

Подальші дії залишились у моїй пам’яті немов кадри із фільму, мить і ми йдемо до церкви, мить і вже в ній. Батюшка кладе у руки Марусі ( не можу вимовити слово покійник, тим більше труп як заключили у довідці медпрацівники) хрест, ікону. Надягає щось на голову. Що це? Із запитанням у погляді спостерігала я за діями батюшки. Я довіряла йому, знаючи що його служба сумлінно виконувати свою роботу, щоб допомогти бідній душі переступити пекло, та потрапити у рай. Наступний кадр дорога до цвинтаря. Ще один кадр ми у прощаємось назавжди. Чому так швидко? Здається я тільки ще но читала Псалтир, тільки ще но говорила з нею про якість дрібниці, а тут маю в останнє віддати поцілунок і попрощатися назавжди, саме тут, саме зараз. Но прощатися моя душа не хотіла, не могла відпустити дорогу і єдину бабусю. Справжню, яка любила мене як дитя, яка молилася за мене, яка завжди була рада мені, яка так чекала мене, котра так рідко приїжджала. Ні, будь ласка, просило дитя, в якого разом з бабусею йшло дитинство. Адже вона була його складовою, вона була основною складовою маленького щастя.

- Ми скоро побачимось, я вірю що Бог не розлучить нас, і ми зустрінемось, дуже скоро, життя ж людей швидкоплинне, ніж вічність у Отця – прошепотіла я нахиляючись, і поцілувала Марусю у лоб. Адже знала, що вона нас чує, знала що вона поруч біля свого тіла, чекає повернення туди, де був початок. От і все. Як закривали кришку домовини, як опускали і закидали землю я не бачила. І рада цьому. Краще не  бачити всього, так залишається надія на те що людина все таки жива. Просто лише зараз не поруч.

                                                                                    ***

Сумно визнавати, але час йде далі. І життя тече тією ж річкою, тільки вже без рідної людини. Зимові свята встигли непомітно пройти. А наші долі – практично не змінилися, за виключенням того що: я, мама і Наталя залишились жити в бабиній хаті, на той час поки не виповниться 40 днів після похорон. За цей період сестри мали вирішити, яка подальша доля у цього будинку. Та час минав, а бажаючих піднімати цю тему не було. Напевно розраховували, що все вирішиться саме собою, або глибоко в душі надіялись на якесь чудо. Віру відправили у відрядження тому та не розділяла з нами «радості життя», а страждала в самотині. Ми ж сумлінно що вечора продовжуємо читати псалтир по померлій, і так буде доти, поки не мине 40 днів. Зима поступово наближається до кінця, а мені не віриться що час може так безжально минати, вдаючи що все гаразд. Сірість буднів наповнювали жарти які смішили, історії що захоплювали і дощ. Всі ці фактори нагороджували відчуттями життя, та нажаль не вберігали від темних думок, котрі любили підкрадатися у сумні самотні моменти, нагадуючи що істинної господині в домі вже не буде. Та життя продовжувалось, вирувало і загрібало нас у цей вир. А час як вічний компаньйон суму - стирав гостроту спогадів, та забрати них назавжди не міг, як би не хотів.