Боротьба

Новий  день не обіцяв нічого надзвичайного, та чомусь на місці не сиділось. Швидко справившись із ранковими турботами я вийшла на льодяну свіжість світанку. Навколо мене поспішали люди, сірі та похмурі. Котрі у якійсь мірі нагадували замучених мурашок, що бігали туди-сюди зі сонними обличчями. Такою іноді буваю і я, особливо коли запізнююсь, або ж бажання йти на роботу відсутнє. Сьогодні ж я не поспішала, адже у запасі мала більше ніж пів години до початку робочого дня. Отож, насолоджувалася повільною ходьбою на морозному повітрі, переставляючи одну за іншою ноги, і смакуючи хрускіт снігу під взуттям. Морозець посилився, і відчутно щипав за руки та щоки. Заховавши носа глибше у зелений шарф, я спостерігала як прокидається місто. Піднімається світлом та вирує людьми.

Повільно крокуючи, я пройшла повз центр, і поглядом наткнулася на три ялинки, що нагадали про вчорашню несподівану зустріч з Лукою. Я б радо подовжила спілкування з ним, та реально оцінювала свої шанси. Тож старалась не мозолити голову думками про нього. У сумці завібрував телефон –  Артур – мій брат, дивно, чому так рано телефонує?

- Привіт Артур, що трапилось, чому ти так рано телефонуєш? - радо привітала його я сміючись.

-Привіт, Мілка – ожвавлено говорив він, - є справа, надіюсь  пам’ятаєш  про плани на вихідні - щодо поїздки в село до бабусі, ти ще не встигла на спланувати щось інше? 

- Артур, як мінімум я не можу забути, через те, що бабуся чекає мене аби привітати в живу з минувшим днем народження. 

- От і славно, бо вибору у тебе все одно не було б, адже це сімейна вилазка – підколов брат та продовжив, - і якщо ти не забула - в суботу в діда день народження, – з легким сумутком мовив він. Я розуміла чим був викликаний його сум. День народження дідуся, не такий і святковий день, це скоріше спогад про людину якої вже немає поруч. Адже приємніше згадувати день появи, ніж день похорон.

- Звісно я пам’ятаю, теж планувала тобі зателефонувати й нагадати, тільки ти опередив мене -  насмішкувато відповіла я.

- То в п’ятницю я за їду за тобою, так? – мовив брат

- Авжеж, маму теж ти будеш забирати?

-Так, це до речі вона перша нагадала мені, бо за роботою я закрутився й забув – зізнався він.

- Я тебе розумію, як ти? Як сім’я? – ввічливо поцікавилась я в нього. Різниця в 12 років давала про себе знати. Ми мало спілкувалися, хоча і рідні брат з сестрою. Ще в дитинстві коли разом жили, тож просто приходилось перетинатись. Артур дратував, як кожний старший брат підліток, та все ж не дивлячись на всю дурну поведінку – я його любила. Адже він мій брат, єдиний у цілому світі, після мами. 

- Все добре Іра постійно з Софією в дома, навчаємося по трошки ходити, то по домі турботи, ну сама розумієш - як з малою дитиною – задоволено мовив він при спогаді про сім’ю.

- Агеж – протягнула я, хоча не розуміла. Здавалося у свій вік я повинна була вже, ну не знаю, задумуватись  за такі «радощі життя» – та ні. Сама думка про це приводила мене в дикий шок. Не знала ще і тому, бо за все своє життя малі діти майже ніде мені не зустрічались, ясна річ окрім громадських місць. Тому після народження Софії, я менше стала заглядати до брата в гості, під позицією того що не хочу створювати зайвий дискомфорт. З жінкою брата Іриною я спілкувалась нормально, та розуміла, що якби не родинні зв’язки – нас нічого не могло б поєднувати. Вона була хороша, але не рідна душа. – Молодці що навчаєтесь ходити, ще трошки і буде тобі не вловити Софійку. – радісно сказала я, на скільки це було можливо.

- О да, цього я і боюсь – почулось у телефоні, - а як там ти? – запитав він у відповідь.

- Я… – почала була та на мить затнулась і без особливого ентузіазму продовжила – а я просто живу, вчора бачились з Жанною, ходили в театр, то недавно почала нову книгу читати, то робота, то навчання, то кіт і так минає мій час. – про хлопців я ніколи не заїкалася при братові, щоб потім не було багато зайвих запитань. Особливо у колі сім’ї. Артур не вмів тримати язика за зубами. І якщо був привід привселюдно мене підколоти – обов’язково користався ним, а «хлопці» - це ще який привід – Ну добре, поговоримо пізніше, бо якраз підхожу до роботи. Гарного тобі дня – радісно прощебетала, тому що як мінімум ми перестаємо говорити про мене.

- Добре Мілка, дзвони мені час від часу – суворо мовив він із братерською турботою – І тобі легкого дня.

Розмову було закінчено. Поїздка в село, чудовий варіант провести час, я знову відчую цей затишок дитинства, безтурботність в яку порину з головою від рідного місця. І просто буду насолоджуватися кожним моментом проведеним з рідними. 

Пів дня я мріяла про поїздку, й пригадувала, який затишок має дім, в порівнянні з квартирою. Він як міцний замок береже в собі тепло, в котрий ти будеш ховатися кожного разу повертаючись з вулиці. Ще в селі зимою добре тим, що мало роботи, і всі більше часу провадять один з одним. А якщо сніг не розтане, а тільки добавиться можна буде сходити на гірки, як колись. Я точно всіх підіб’ю на ці дитячі пустощі. О, радість защеміла в серці. А думка про те що буде багато смаколиків котрі я дуже люблю, і які найкраще виходять в мами та бабусі. І мені не потрібно буде щось готувати, а лише допомагати. Ось він справжній рівень безтурботності, що виникає лише в дома, в колі рідних людей. Яка ж я щаслива. Щаслива що маю таку чудову сім’ю. І все буде як у дитинстві, дім наповниться людьми та веселим гомоном. 

Після обіду час пішов повільніше, за вікном сутеніло, тож я вирішила поскладати книги, котрі покупці позалишали у хаотичному вигляді. Запах нових книг залоскотав носа, я ніжно погладила темну матову книгу з глянцевою ілюстрацією.

- Вибачте, я шукаю ці книги, не могли б ви мені допомогти? – до мене зверталась світловолоса дівчина з каре, голос прозвучав тихо та глибоко.

- Звісно – відповіла я з посмішкою, та подалася на пошуки з листочком паперу, котрий вона мені простягла. Я люблю свою роботу, хоч вона і не по професії. Та це ніяк не впливало на комфорт мого життя, головне ж це те де ти справді щасливий.