Подвійна зустріч

 Холод звідусіль намагався пробратися під одяг, обпекти льодяним подихом незахищені ділянки шкіри. Навколо лежав густий туман, що заповнював вулицю молочною непроглядністю. Погода при якій вологе все, все що можна уявити, люди, повітря, домівки – вона знайде тебе всюди. Клімат - не приємний для твого тіла та здоров’я, але приємний душі. Магія і загадковість просто беруть і кличуть тебе до себе, на зустріч таємничим істотам, що блукають самотньо в парку коло канави. Таємниці, котрі приховані від допитливих очей, але відкриті для спостережливих. Мене з дитинства це все манить до себе, але дорослий глузд просто ставить все на свої місця.

Окутана цими думками я зайшла у ТЦ, та направилась знайомою, короткою дорогою до кавової лавки. Годинник вказує, що до зустрічі цілих 20 хвилин, значить Жася ще не прийшла, бо вона скоріше запізниться, ніж прийде раніше. Про себе я посміхнулась цій підмітці, від якої вона точно б мене штурхнула в плече. Перш за все я направилась у куточок, щоб поглянути чи вільне «наше» місце. 

Там нікого не було, і я спокійно направилась до баристи, щоб за звичкою замовити лате. Сидячи на високому стільці, навпроти лавки, з панорамним видом на місто, я безпам’ятно поринула у фантазії, які приніс туман з дитинства. Пригадались розповіді про різні містичні випадки. Наприклад, що якщо довго вглядатись у туманну далечінь, то звідти вийде русий молодик з сірими бездонними очима , та поведе тебе так далеко, по тій безкрайній сивій погоді, що ти просто помреш від безсилля. Не знаю чому, але всі ці вигадані історії, які чула в дитинстві від баби чи діда, чи їх переповідання від предків – дико лякають, навіть зараз із тверезим мисленням дорослої особи. Ех, це нав’язування, особливо з малих літ, так важко викоренити із себе…та і можливо, не дуже хочеться, адже саме в цих казках бережеться вся чарівність дитячих літ.

- Напій під назвою «рахуй що і молоко» готовий – весело прозвучав приємний голос. Злякано здригнувшись і зиркнувши вбік, я впізнала хлопця, що до мене звертався. Карі мигдалеподібні очі, всміхаючись дивились на мене, довгий чубчик спадав на вилиці, біла надто ідеальна шкіра, і витончені риси, що приваблювали. Це був він, той незнайомець, котрий вчора зіштовхнуся зі мною у кафе.

- О, дякую – відповіла я, та продовжила – ви тут працюєте? Раніше просто не помічала, хоча частенько тут буваю, але з вами не доводилось зустрітись – від цих надміру допитливих слів, боляче прикусила собі губу, адже яка мені має бути різниця, працює він тут чи ні.

- Ммм, от якщо чесно, то ні, я просто подрузі вирішив допомогти, в неї саме зараз закінчується зміна, то щоб не тратити час – я і приніс твій напій, надіюсь ти не проти, такій маленькій афері – на обличчі застигла безневинна посмішка, а погляд з-під ледь похиленої голови пускав грайливі бісики. Я помахала головою, мовляв, «ні». Щось у цьому хлопцеві надміру притягувало. Напевно діло у манери легкості й невимушеності, котрі завжди приваблювали мене у хлопцях. Його погляд знову ковзнув нижче, саме туди, де сіро-блакитному гольфові красувався подарований подругою, кулон. Я вирішила не знімати прикрасу, вона мені подобалась.

 – Гарний кулон, напевне близька людина подарувала – він задумливо звів брови, від цього між ними утворилась морщинка, яка не псувала його, а навпаки, доповнювала незнайомого красеня. – Дуже не очікувана зустріч. І знову з кавою – він хитрим поглядом вказав на напій. - Слава, що вже без падінь.

-  Вірно підмічено, це подарунок рідної душі, до речі ось вона і йде, а ваша подруга чекає вас біля виходу. І варто додати, що вона надто пильно спостерігає за нами, – я вказала байдужим поглядом у її сторону. Я була рада неочікуваній зустрічі. Та про це вирішила промовчати.

- Обожнюю зелений, колір спокою та краси – мовив він ніби не чуючи, що я йому тільки що, сказала, - до речі, я Лука. Думаю, було б дуже неввічливо не познайомитись вже при третій випадковій зустрічі.  – та простягнув руку до мене, підморгуючи.

- Мілла, приємно познайомитись – відповіла я і взаємно потиснула руку. Теплий легкий дотик, якого я точно не очікувала, током пройшовся по тілу. Ще на початку розмови було б доречне рукостискання. Та на кінці -  це було сумбурно. Зайві торкання – річ яка точно не входить в мою зону комфорту. Та ввічливість завжди візьме верх наді мною. Разом з тим мене ще смутила та дівчина що невідривно дивилась на нас, тим більше подруги бувають різні, у різних етапах стосунків і вона ревнує, по ній це видно. Та і Жася все бачить, а значить будуть запитання на які по суті немає що розповідати. Та не дивлячись на всі ці обставини, Лука був приємний та прудкий. Забрав свою руку так само швидко як і подав.

- Я пам’ятаю, Мілла. Тепер впевнено можу заявити, що раз зустрілись втретє, то і ще одна зустріч нам забезпечена, якою я скористаюсь аби познайомитись ближче. До скорого побачення. – тихіше промовив він останнє речення, аби почула лише я, його губи ледь усміхнулися. Здавалося, що він хоче ще щось сказати, та тільки підморгнув, в мить випростався й пішов до своєї подруги, залишаючи після себе ледь вловний аромат свіжості та привабливості.

Легка граційна хода хлопця була настільки пластичною, що я на мить відчула нотку заздрощів – адже точно так ходити не зможу ніколи, якби не старалась.  Атлетично-худорлявий силует, став все для мене віддаленим і примарливим. Ніби вигадка, яку, я тільки що нафантазувала. Та я помітила що першим на кого він поглянув це була моя подруга, а не його. І…що означав вираз на його обличчі? Здивування? Певно здалося.

- Привіт, - щиро затягнула Жася – як давно не бачились, дай тебе обніму, – й щиро простягнула мені руки на зустріч.

- Привіт, аж із вчорашнього вечора – радо підколола я, та встала на зустріч обіймам.

Під час обіймів з Жасею, я крадькома перевела погляд на офіціантку. Вона кинула на мене ядовито-зневажливий погляд. Про причину я думати не хотіла, адже мене чужі стосунки не обходили. Те що Лука видався привабливим хлопцем, і викликав у мене симпатію, ніхто не знає, і не взнає. Все інше - це вже не мої проблеми.