День народження

«- Мілла,  - кликав далекий голос. - Ти можеш, у тебе все вийде, просто спробуй ще раз!» Я поглянула на хлопця, що звертався до мене, обличчя не було видно, тільки кулон на довгому ланцюгу, що вививався у різні сторони потрісканим старовинним камінням. Я заперечно замахала головою, намагаючись заглушити нав’язливий шум, що зчавлював свідомість. І поки мій мозок поволі прокидався, до мене нарешті дійшло, що шумом зі сну була злива. На вулиці сьогодні йде дощ, сильний і безперестанний, як у травні тільки у листопаді.

Скрипіння паркету порушило абсолютну тишу у квартирі, це Плюшка почула що я прокинулась і йшла до мене, щоб цілком розбудити ранковими ніжностями і підбити до сніданку. Ох ці хитрі коти. Вискочивши на ковдру і почавши голосно муркати, кішка всілася на живіт. Загрібши її у оберемок, поклала під ковдру. Чухаючи м’якенький живіт і слухаючи умиротворене муркотіння - я заспокоїлась і навіть трішки подрімала. Та звісно від головного болю це не допомогло. Прийдеться рятуватися кавою. 

- Ну що, пухнаста пора робити ням-ням? – запитала я у кішки, яка пильно спостерігала за моїми рухами через напіввідкриті щілинки очей. Вона радо облизалася.

 Моя Плюшка знала, що «ням-ням» - це найкраще що може її чекати. Тому на цей клич вона бігла охочіше ніж на «киць-киць». Прийшовши на кухню та поставивши чайник я насипала кішці харчів. Тварина із задоволенням прийнялася за справу, та на мить завмерла і подивилась на мене, мовляв « А ти чого чекаєш?». На що я помахала головою в сторони і відповіла :

- Ні, поки не хочу. – на що Плюшка ніби знизуючись махнула головою, мовляв: «Ну і даремно», і знову припала до їжі. У легкому сонному ступорі я просиділа, бог знає скільки часу, аж поки чайник голосно не засвистів вказуючи, що він, ой який гарячий. Заваривши каву, я знову сіла і раптом мене огорнула думка усвідовлення.

Оу, та це ж сьогодні мені вже 20, хм… ну вітаю "тебе".  Придумала! Я напишу собі лист у майбутнє. Десь я бачила таке у інтернеті. А за рік чи... скільки там років, зроблю висновок, чи чогось сягнула. або ж чи щось змінилося за цей час. Тож діставши аркуш паперу я почала шкрябати :

« Привіт Мілла Кітінг, я пишу тобі лист у майбутнє ( ну точніше собі), щоб  коли мені виповниться 21 (або цілих 25) я змогла оцінити чого здобула. Вперше проводячи таку процесію, хочу сказати, що моє життя вкрай нормальне. Та від того що воно звичайне – гіршим не стає. Тобто, я мала на увазі, що воно прекрасне, спокійне і тече немов тиха ріка. Та раз я пишучи цей лист собі у майбутнє,  хотілося чогось трішки більшого. Звісно кар’єрний ріст, гарна оселя, чудова фігура – це все про що і обговорювати не слід, і так зрозуміло – з часом я цього сягну(можливо...ну надіюсь на це). Емм… Я хочу сказати собі, що все життя відчуваю, що готова на  щось трішечки більше ніж буденність інтроверта. Я пам’ятаю як у дитинстві, граючись у різні вигадки – я завжди була не мамою чи дочкою, а правителькою природи. Звісно, зараз у дорослому віці – це все малечі вигадки, ясна річ. Але я просто хочу пригод, щоб буденність дещо урізноманітнилася і подарувала незвичних для мене емоцій та спогадів. Більшого не треба. Все інше у мене є, та поки я молода і спроможна на щось, нехай емоції мене настигнуть.

 p.s. і трішечки кохання ( було б не погано якби це був той хлопець якого я зустріла вчора на вулиці).»

 Змірявши поглядом ту шкрябанину на котру потрачено більше ніж пів години, я скривилась. Даремна трата часу. «І трішечки кохання» – що це на мене найшло?! Не вже я забула про гіркий досвід у минулому? Взявши аркуш паперу, склала його у конверт й заховала у блокнот. Нехай буде, виключно, щоб посміятися з себе через декілька років.

 Дивно, що пригадалися дитячі фантазії, певно діло в оточені. Не раз я чула легенди від діда, про різних жителів лісу і їм подібних містичних істот. Все що оточує нас – створює внутрішнє я. Та це вже давно у минулому.

 Перевела погляд на годинник, він вказував 8:19. Я б із задоволенням повалялася у ліжку довше чи взагалі б ще спала. Та бажання сидіти на місці не було. Я б сказала, що сьогодні просто неможливо всидіти на місці. Не знаю, чи це на мене подіяв ранок 30 Листопада чи діло в тому, що у мене день народження чи просто кофеїн, нарешті, спрацював. Точної відповіді не було. То ж я відправилася у душ, щоб прокинутися остаточно.

Закутавшись у рушник я побігла назад у ліжко, годинник вказував 8:59. Не довго я затрималась у ванній. Молочна кішка пригнула мені на ноги, і топчучись по них голосно замуркотала. Минуло, ще декілька хвилин і Плюшка, вже солодко посопувала на моїх колінах. Я ній заздрила, хотілось теж так глибоко заснути.  Простягнувши руку до телефона та ввімкнувши мелодію під настрій, я почала чекати коли трохи обсохну, аби піти сушити волосся. Відкинувшись на м’яку подушку - я  уявляла як танцюю на балі під таку хвилюючу та водночас динамічну, класичну мелодію із статурним та прекрасним молодиком. Напевно, це дивовижне відчуття коли, ось так порхаєш у танці.

- Еххх, – тяжко видихнула я, - жаль я не вмію танцювати. – Відкрила очі, уперлась поглядом у стелю. «Немає свідків – немає осудження» - майнуло у голові. Я рвучко вискочила із постелі і ринула у свій уявний ідеальний танець. Від різкої зміни положення потемніло у очах, та завмерши і перечекавши трішки, коли пройде це не приємне відчуття - протанцювала на кухню. Потрібно приготувати декілька закусок та салатів, до приходу подруги. Як не як - сьогодні свято!

 Похмурий та холодний ранок, поволі розвіював святковий настрій. Та процес приготувавння, потихеньку відводив думки від погоди, і за якийсь час, я цілковити за була - що там, за вікном, бо куди важливіше, що у тебе на серці, а не на дворі.

 За декілька годин стіл було накрито на дві персони. Результат оформлення припав мені до душі – так як чудово передавав внутрішній стан – естетика, спокій та зелень. Та здається чогось не вистачає? Свічки! Я ледь не забула, а яка атмосфера без помірного світла воскових світлячків? Ну тепер точно ідеально.