Останній спокійний день

Ти чуєш як вітер шумить?

Чи чуєш як вдалині вода десь дзюрчить?

І як співає свою пісню земля,

Тріщить наш дзвін костра звіддаля́.

Це родичі наші зійшли у тано́к,

Закружать нас до сходу світано́к.

Гей, веселіться дітки ви наші,

Адже благословенні від людей, ви є – інакші.

Не вішайте носа – що нас вже нема,

Ми з неба слідкуємо, тихо, крадькома.

Бери свій дар і дій на добро,

Заради цього життя віддали ми хоробро.

О лихо, о лихо – хто вас обіжа́,

Зазнають злість нашу – де закінчується світла межа!

Саулці! Саулці! – ви нас прославляйте,

Теари!Теари! – батьків пам’ятайте.

Наївно думати що світ однаковий, що все життя він був і залишається тим самим. Та буття змінне. Крізь роки, чи різних людей, та навіть тебе -  все змінювалося і змінюється досі. Світ ніколи не стояв і не стоїть на місці. Він не рівнозначний для всіх нас. Він не постійний, різний і багатогранний. Просто не всім дано відкрити ці грані. 

Що призвело мене до таких думок? Ну напевно найперше - це те, де я зараз опинилася – серед лісу у ночі рятуючи життя від монстра, що полює на мій дар. Який дар? Що за монстр? І чому серед ночі я в лісі? Все по черзі.

За цей короткий час я встигла втратити нитку реальності та вигадки, плоду фантазій і майбутніх подій. Мене переповнює сташенне відчуття, що я стала для навколишніх тягарем, який не виправдав своїх очікувань. На мене поклали надто велику відповідальність, і я не знаю, чи зможу її витримати й знести до кінця. Саме зараз, перебуваючи на початку, але разом з тим і на кінці цієї історії. Я стою перед вибором, що гнітить і неймовірно страшить. Оглядаючись назад на своє життя. Що вже ніколи не буде таким як раніше, я думаю – а чи був у мене інший вибір? Чи був шанс на інше життя? Перше, що пригадується у вирі спогадів і страху - це останній спокійний день.

 Тоді випав перший сніг. Пухкий та лапатий, все падав і падав додолу. Кінець листопаду несподівано порадував і дітей, і дорослих. За довгий час, перший сніг справляє враження яскравої красуні, що прийшла в гості до сірих буднів. Всіх охопила магія зими та надія, що мороз та білий сніг, накриють усе погане і брудне, й дадуть змогу почати все спочатку, з білого аркуша паперу. 

 Ранок розпочався з банального переглядання стрічок у соцмережах. Нічого нового чи цікавого. Я із тяжким стогоном відкинула телефон.

Погляд огорнув кімнату. Над нею панував хаос: гора одягу лежала на кріслі, комоді та ящику для брудної білизни. На столі безлад був не менший, всі мої баночки та креми для догляду за шкірою були всюди, тільки не у спеціальному для них кошику. Я перевернулась на живіт та поглядом уперлась у підлогу - тут справи не кращі. Я вже два (а можливо і більше) тижні не приводила свою кімнату у належний ній вигляд, через відсутність вільного часу, адже постійно була на роботі.

 Але нічого, сьогодні субота, а значить, я цілковито та з натхненням можу придатись звичайній домашній праці. 

У дитинстві ніколи не могла подумати, що звичайнісінька хатня праця буде мені тільки у задоволення. Що ж, Міллана, цей день для тебе, насолоджуйся ним. Після ранкових процедур, заваривши чашку зеленого ароматного чаю, я змінила спальний одяг на старенький домашній. Коли річ зносилася, але я до неї приросла душею, то не викидаю її, а просто даю ній друге життя. Настільки довге життя, що й уявити важко у якому стані я їх відправляю до смітника. Поправивши комірець зеленої сорочки, що своїм відтінком, вдало підкреслював великі круглі очі, кольору лісової зелені. Застібнувши всі ґудзики,  стряхнула неї тканину, щоб та трішки випросталась після прання. Підійшовши до меншого дзеркала та сівши за свій туалетний столик я почала проводити волосся в порядок, якщо сьогодні час прибирання - значить невисокий колосок стане практичним завершенням трудівливого образу.

Що ж, тепер у дзеркалі на мене дивиться доволі приємна блідолиця молода особа. Обов'язково потрібно поснідати, бо приступати до роботи тільки після чаю – дурна річ. Відкривши холодильник, зрозуміла, що сьогодні було б дуже доречно відвідати продуктовий. Та це один із тих рідко випадаючих днів, який я присвячую виключно для самотнього інтроверта, що бажає насолодитися тільки своєю компанією, ну і ще свого кота. Я посміхнулася цій думці.

 – І чим сьогодні будемо себе балувати, Плюшка? – звернулась я до кицьки. – Мррр - жваво муркнула молочна кішка. – Так сеньйорита, я зрозуміла ваше замовлення, зараз буде готово. 

Діставши з холодильника останні  3 яйця та залишки сиру, я прийнялася за готування. Збивши яєчню зі спеціями, та добавивши сир, я все перемішала, залишилось тільки всипати вівсянки, надіюсь вона не закінчилась.

Пропікши вівсяний блін з одного боку, я перевернула його, та з одного краю виклала декілька кусочків помідору, й згорнула свій сніданок навпіл.

– Сеньйорита Плюшенція, ваш сніданок майже готовий, ви вже готові пускати слинки від неймовірної смакоти, якої ще ніколи не доводилося смакувати раніше?- сміючись запитала я, і мимоволі задумалась чи нормально ось так говорити з котом, можливо це вже крайня мірка самотності? 

-Мурняуу – голосно нявкнула кішка, переконуючи мене, щоб я віддігнала свої дурні помисли, поки вичавлювала корм з пакетика. Ми прийнялися за сніданок, кішка як і я, їли з великою охотою. Ну звісно годинник вказував 11 ранку, у цей час я давно вже на роботі, встигла б зголодніти вдруге…чи можливо втретє? Але оскільки сьогодні можна розслабитися і не жити за розкладом, то цим обов’язково потрібно насолодитися.