Глава 2.2 Зустріч

 Голодною і злегка злою від таємниць, що відбуваються навколо, додому йти аж ніяк не можна. Тому спочатку - ресторан біля будинку батьків. Смачне перше, десерт, все, ресурс знайдено. Підводжу погляд вгору, щоб готуватися йти і застигаю не в змозі відвести очей... 

 - Привіт, Іренель. - промовив темноокий, високий чоловік. Коли він встиг підійти, взагалі не помітила. Одягнений в світлу футболку та чорні шорти. На вигляд, років тридцяти.

 - Ми знайомі? - все ще дивлюся в схожі на зоряне небо очі, але розумію, що точно бачу його вперше,  такого чоловіка я б запам'ятала.

 - Не зовсім. Але зараз ми це виправимо. - посмішка з якою він розмовляв, вселяла спокій, ніби старий друг. - Моє ім'я Леоден. - сказав і простягнув руку, допомагаючи піднятися й тиснучи водночас. - Пропоную продовжити розмову в більш затишному місці.  

   - Леодене, я поки нічого не розумію. Чому маю йти з вами? - тихо, але впевнено промовляю не забираючи руки, якій так тепло, немов вогонь палає між долонями.

 - Ти права, але й відчуваєш, як моя сила до тебе ставиться. - натякає на руки. - Тому можеш бути певна, ані тобі, ані твоїм рідним, свідомо чи підсвідомо не вчиню зла. ДАЮ СЛОВО.  - Очі Лео спалахнули червоним, підтверджуючи все проговорене ним, а також те, що він темний фей. 

 - Ти дивний. - шоковано промовила я.

 - По-іншому ти б мені не повірила. - зухвало додав Леоден.

Я мало не втратила дар мови. Оце нахаба! Красивий, самовпевнений і, здається, зовсім безсовісний!

- Хто ви? - намагалася зберегти дистанцію.

-  Темний фей.

- Це я вже зрозуміла. Що від мене потрібно? - можливість перехопити ініціативу в цій розмові була критично необхідна. - І що сьогодні в ім’я Богині Матері відбувається?! - емоційно завершила відчуваючи, що це кінець всім моєму доброму настрою. 

- Що саме сьогодні відбувається, коротко не пояснити. Але одне знаю точно, далі ми підемо разом. - спокійним голосом відповів Леоден.

Потрібно вже розплутати цю загадку.

 - Гаразд, ходімо. - Забрала руку. - Моя  родина обрала  життя звичайних людей. Відмовившись від сил ми свідомо позбулися всіх зобов'язань. 

 - Так і було. Раніше. Тепер все дещо змінилося. Нас чекають Селена та Дей. - Додав він так ствердно, що по тілу пішли мурахи.

   Дві хвилини до будинку пройшли в гнітючому мовчанні. Але ось, ми перед дверима, і чомусь я відчула себе ніяково. За двадцять сім років, це вперше, я приходжу додому з чоловіком. Мама, напевно відчувши мій стан, відчинила сама. Кинула швидкий погляд за спину, кивнула Леодену і запросила нас в дім. 

- Доню! - одразу обійняла мене й поцілувала в щоку. - Я рада тебе бачити.

Ми завжди були дуже близькими. У нашій родині ніхто не соромився говорити про любов чи проявляти її.

 - Вітаю тебе доню, - тепер обійняв вже тато - ти познайомилася із головою служби безпеки фей? - Поцікавився ніби запитав про погоду, стоячи в просторому коридорі за дверима в квартиру та простягнув руку Леодену. 

 - Так, випадково зустрілися в ресторані біля будинку. - погодився молодий чоловік замість мене і додав за мить. - Ваша донька надзвичайно схожа на вас, Селено. - поцілував руку матері. - Переплутати просто неможливо. 

 - Дякую, Леодене. Ходімо всі до вітальні. Там нам буде зручніше розмовляти. - натякнула поглядом на кристали, що захищали кімнату від прослуховування. - Та й каву вже запашну приготувала. - Селена пройшла першою, показуючи нам приклад. - Сідайте за стіл.

Ми з Леоденом на мить затрималися на порозі вітальні. Дивне відчуття не полишало мене. З одного боку, поруч стояв майже незнайомий чоловік, що перевернув мій звичний світ. З іншого, глибоко всередині жила впевненість: саме зараз я стою на порозі змін.

- Голова служби безпеки фей? - росздратовано просичала я. - Не могли відразу сказати?

Кутик його губ ледь здригнувся.

- Ти не запитувала ким я працюю.

Мама ледь усміхнулася, почувши розмову.

-  Я так розумію, саме ви будете нашим провідником у цій справі. - запитала Селена.

Леоден на секунду перевів погляд на мене, ніби перевіряючи, чи готова я почути правду.

- Якщо Іренель погодиться… Так.

Ми рушили до світлої кімнати. Посередині стояв великий овальний стіл із темного дерева, що виблискував бурштиновим кольором. На ньому вже чекали тарілки зі свіжими фруктами, глечик із запашним трав’яним чаєм та ваза з польовими квітами.

У батьківському домі завжди пахло затишком. Кориця, ваніль, свіжа випічка… Здавалося, навіть повітря тут могло заспокоїти після найважчого дня.

Мама поставила на стіл теплі булочки й посміхнулася.

- Пригощайтеся. Я давно помітила одну цікаву закономірність: після моєї випічки мозок працює краще, а правильні рішення знаходяться самі собою.

- Це офіційно доведений факт? — не втримався Леоден.

Мама лукаво примружилася.

- Ось і перевірите.