33. Вітер на кінчиках пальців

Останні дні жовтня дихали спокоєм. Повітря стало тоншим, легшим — як шовк, що тягнеться по шкірі. Листя кружляло в повітрі з якоюсь особливою повагою до тиші. Сонце трималося ближче до обрію, ніби не хотіло надто яскраво світити на те, що зароджувалося вдвох, мов напівсекретна молитва.

Марта запропонувала несподіване — зіграти просто неба.

— Пам’ятаєш те поле, де ти мене вперше почув? — запитала.

— Пам’ятаю кожну ноту, — відповів Андрій.

Того ж вечора вони вирушили туди. Взявши свої інструменти, термос із чаєм, покривало й свічку в банці. Там, на узвишші над селом, звідки відкривався краєвид на багряний ліс, вони розташувались у затінку старої яблуні. Вітер обережно грав у траві, ніби розігріваючи сцену перед виступом.

Вони почали з легкої імпровізації. Без тиску. Без очікувань. Спершу Андрій, легкими дотиками клавіш — клавіатуру привезли з філармонії, акуратно в футлярі. Потім — Марта, тягнучи перші фрази з самого серця.

Мелодія повільно зливалася з природою. Птахи не переривали, вітер не заважав. Навпаки — кожен його подих доповнював звуки. Іноді він піднімав спіднище трави, іноді розвівав Мартине волосся так, що здавалося: він диригує разом із нею.

Андрій грав, не зводячи з неї очей. Її постать була легкою, майже невагомою, а пальці впевнено ходили по струнах. Його партія — не супровід. Він не вів, але й не йшов за нею. Вони — були рівні. В одній течії.

В один із моментів вона зупинилася. Її погляд пішов у небо, на хмари, що скупчились на заході. Вітер посилився, і вона простягнула руку вперед — якби хотіла зловити його.

— Відчуваєш? — прошепотіла. — Він знає, куди нас несе.

— Ти про вітер?

— Про музику.

Андрій підвівся, підійшов до неї. Скрипка зависла в її руках. Він торкнувся її пальців. І вперше — вони заграли разом, стоячи, без опори, без сцени, без страху.

Це була нова пісня. Без ключа. Без назви. Але така жива, така дика у своїй свободі, що сам світ здавався слухачем.

Коли вони закінчили, не було аплодисментів. Лише шурхіт вітру, що пестив траву. І тиша — тепла, жива, вдячна.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала вона. — Але знаю, що це — найправдивіший дотик у моєму житті.

— Я теж не знаю. Але ти — не заблукаєш, — відповів він. — Бо твоя музика вже знає шлях.

Вона усміхнулась. І притулилась до нього лобом. Як завжди. Без надмірностей. Але з усім сенсом, що тільки можна вкласти в дотик.

Цей вечір став для них не подією. А відповіддю. Без слів. Без рішень. Але — з вірою.

Бо коли вітер грає на кінчиках пальців, він нагадує, що серце — теж інструмент.