1. ЗЛОМЛЕНІ АКОРДИ

Дощ стукав по вікнах, мов розлючений диригент — хаотично, уривчасто, без ритму. Андрій сидів у кріслі біля каміну, тримаючи в руках стару фотографію. На ній він, ще молодий і щасливий, усміхається поруч із нею — Тетяною. Колись вони грали на одній сцені. Колись її очі світилися захопленням, коли він торкався клавіш. А тепер... її не було. І музики теж.

Минуло вже шість місяців від тієї ночі, коли концерт у Відні перетворився на катастрофу. Кілька фальшивих нот — і весь зал ніби затамував подих, чекаючи, чи зможе він врятувати виконання. Але Андрій не зміг. Його пальці тремтіли, свідомість затуманилась, а в залі почали з’являтись перші виходи. Серед них — і вона. Тетяна. З іншим.

Після того все зламалось. Не лише кар’єра. Душа, серце, воля — все розсипалося на шматки, як кришталева склянка, впущена на кам’яну підлогу.

Він залишив усе — сцену, учнів, друзів. Оселився у старому будинку на околиці лісу, далеко від міста. Жодного телефону. Жодних клавіш. Лише тиша, яку іноді розрізав вітер або шурхіт дров у каміні. Йому більше не хотілося грати. Навіщо? Для кого? Музика була отруєна.

Але найгірше — тиша не заспокоювала. Вона говорила. Вона шепотіла вночі, що він більше нікому не потрібен. Вона повторювала, що його талант згас, що він більше не зможе створити жодної ноти, що любов — фікція.

І ось так він сидів, день за днем, тиждень за тижнем, спостерігаючи, як пейзаж за вікном змінюється, а душа залишалася похованою під руїнами. Світ навколо жив, але не для нього.

Того вечора, коли дощ був особливо злим, Андрій раптом підвівся. Взяв зі стіни футляр із забутою скрипкою — подарунок від Тетяни на день народження. Він не торкався її вже понад рік. Відкрив. Дерево потріскалося, струни вкрилися іржею. Але звук — звук ще жеврів.

Він поставив її на стіл, сів навпроти і довго дивився. Не торкався. Не грав. Лише слухав. У голові з’являлися акорди — зламані, роздвоєні, недосконалі. І це було вперше за довгий час, коли щось всередині ворухнулось. Ще не надія. Але вже не відчай.