30. Лада. "Не цього разу"

Коли Ед поїхав на зустріч, я ще довго стояла біля вікна й дивилася, як його автомобіль зникає за поворотом. Сама не знала, чому мені раптом стало неспокійно, хоча останні дні неспокій у нашому домі взагалі можна було вважати постійним мешканцем. То Лана з її загадковою вагітністю, то Макс, який виявився набагато тісніше з нею пов'язаний, ніж я могла уявити, то якісь домовленості Еда з батьком, про які він уперто не хотів розповідати. Я вже майже звикла прокидатися вранці з думкою, що сьогодні неодмінно станеться щось дивне, і, судячи з останніх подій, мала всі підстави вважати себе пророчицею. От тільки цього разу я навіть не підозрювала, наскільки сильно зміниться моє життя за найближчу годину.

Телефон задзвонив, коли я саме ставила чашку в мийку.

Я глянула на екран і завмерла. Це був мій батько.

Ми не розмовляли нормально вже досить давно, і кожен його дзвінок автоматично змушував мене напружуватися. Я витерла руки рушником, хоча вони були сухими, і тільки тоді відповіла.

— Алло? Привіт, тату…

— Ладо, — голос батька був незвично тихим, і від цього в мене всередині одразу щось похололо. — Ти зараз можеш говорити?

— Так. Що сталося?

На тому кінці кілька секунд було чути лише його дихання.

— Дідусеві стало гірше, — видихнув він. 

Я заплющила очі.

У голові одразу промайнули десятки думок, але жодна не затрималася достатньо довго, щоб я могла її нормально сформулювати.

— Наскільки гірше? — тільки й змогла запитати. 

— Лікарі кажуть, що стан важкий. Він сьогодні питав про тебе.

Я сперлася стегном на кухонну шафку.

— Я приїду, — сказала, не замислившись ні на мить. 

—  Ладо, — батько якось винувато кашлянув. —  Він хоче поговорити з тобою про Адама.

Я різко розплющила очі.

— Тату, тільки не це!

— Послухай його хоча б цього разу. — голос батька, завжди такий суворий, зараз був майже благальним. 

— Я вже все сказала щодо цього шлюбу…

— Ні, — тихо заперечив він. — Ти сказала нам, що не хочеш. Але ти ще не сказала цього дідусеві. Ти маєш озвучити це йому, якщо це твоє остаточне рішення!

Я стиснула телефон сильніше:

— Я не збираюся виходити заміж за людину, яку навіть не знаю.

— Приїдь, Ладо. Будь ласка.

Він відключився.

Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча розмова вже закінчилася. Потім повільно опустила руку й подивилася на кухню, яка за останній час стала для мене чимось значно більшим, ніж просто місцем, де я мала готувати їжу. Тут Ед уперше сміявся з мого пересоленого борщу, тут я зіпсувала його улюблену білу сорочку, тут ми сиділи вечорами, сперечалися, жартували, мовчали, і я поступово перестала відчувати себе чужою.

А тепер мені треба було піти.

Я не знала, на який час, але чомусь уже розуміла, що назад можу не повернутися.

Думка про це виявилася набагато болючішою, ніж я очікувала.

Я піднялася до своєї кімнати й відчинила шафу. Речей у мене було небагато, бо більшість я залишила у батьківському домі, але навіть дивитися на них було важко. Ще зовсім недавно я збирала їх сюди з відчуттям, що нарешті починаю власне життя. Я хотіла довести батькам, що здатна заробляти сама, що не потребую їхніх грошей, що можу приймати власні рішення. Я хотіла свободи.

І знайшла її.

Тільки виявилося, що свобода іноді приходить із таким рахунком, який ти не готовий оплатити.

Я склала кілька речей у валізу, поклала ноутбук, зарядку, документи, а потім зупинилася біля полиці, де лежала маленька річ, яку я нещодавно почала сприймати майже як символ цього дивного періоду свого життя. Квиток із нашого першого спільного походу в кіно, який я чомусь не викинула. Я взяла його в руки, усміхнулася крізь сльози й одразу ж поклала назад.

Не треба.

Якщо я почну збирати спогади, то ніколи не піду.

Я спустилася вниз, на кухню. і побачила на столі чашку Еда. Звичайна біла чашка, нічого особливого. Але я раптом згадала, як він одного ранку стояв босоніж на кухні, сонний, з розпатланим волоссям, і сказав, що такої ідеальної кави, яку готую я, ніхто ніколи йому не готував…

Я прикрила очі.

— Господи, Ладо, тільки не закохуйся, — прошепотіла я сама собі.

Було вже пізно.

Я зрозуміла це не тоді, коли він подарував мені квіти, не тоді, коли прокинулася в його обіймах після тієї безглуздої ночі з друзями, і навіть не тоді, коли помітила, що чекаю його повернення додому сильніше, ніж будь-якої іншої події дня.

Я зрозуміла це саме зараз — у день, коли мусила піти від нього.

Я сіла за стіл і взяла аркуш паперу. Мені хотілося написати багато, пояснити все, попросити пробачення, сказати, що я не хотіла залишати його, що справа не в ньому, що він став для мене найдорожчою людиною, хоча я навіть не помітила, коли це сталося.

Але чим більше я писала подумки, тим більше розуміла, що жодне пояснення не допоможе.

Тому я залишила лише кілька слів.

“Еде, вибач, будь ласка, але я мушу піти. Не шукай мене. Будь щасливий. Л.”

Я перечитала записку двічі.

На третій раз уже нічого не бачила через сльози.

Я прикріпила записку магнітом до холодильника і якийсь час стояла в нерішучості поруч, немов не могла піти звідси, ніби ця записка притягувала мене. Хотілося забрати її і порвати на дрібні шматочки. Хотілося написати зовсім інше: “Еде, мені так погано. Не відпускай мене, добре?” Хотілося просто залишитись, ігноруючи дзвінки з дому…

Але у вухах знову пролунав батьків голос: “Дідусеві стало гірше”.

Я не могла дозволити собі бути егоїсткою.

Не цього разу.

Дідусь був єдиною людиною в родині, яка завжди дивилася на мене не як на спадкоємицю, не як на вигідну партію для когось, не як на доньку, яку треба було правильно видати заміж. Він називав мене своєю маленькою бунтаркою і сміявся, коли я заявляла, що ніколи не вийду заміж з розрахунку.