29. Ед. "Чому?"

Я не став телефонувати Максу того вечора. Мені дуже хотілося почути пояснення негайно, але я вже зрозумів одну просту річ: якщо дати людям час подумати, що саме ти знаєш, вони майже завжди знайдуть спосіб підготувати красивішу версію правди. А мені цього разу не потрібна була красива версія. Я хотів почути ту, яку вони скажуть, коли зрозуміють, що втрачати вже нічого.

Тому я написав йому наступного ранку, запропонував зустрітися сьогодні, не пояснюючи причини зустрічі. Він погодився майже одразу. Після цього я написав Лані й повідомив, що хочу поговорити з нею особисто. Вона, здається, навіть не здивувалася. Навпаки, відповіла так швидко, що я майже почув її полегшений видих через екран. Певно, вона вирішила, що я здаюсь і погоджуюся одружитись із нею. 

Ми домовилися на один і той самий час.

Тільки Лана думала, що зустрічатиметься зі мною сама, і Макс вважав так само.

Я приїхав першим і зайняв столик у невеликому ресторані, де було достатньо людей, щоб ніхто не влаштував сцену, але водночас достатньо тихо, щоб я чув кожне слово. Мені хотілося сказати, що я геній стратегії, але, якщо чесно, усе було значно простіше. Я просто не хотів опинитися між двома людьми, які по черзі розповідатимуть мені різні історії, а потім чекатимуть, що я сам визначу, хто з них бреше. Нехай цього разу вони почують одне одного.

Першою прийшла Лана.

Вона з'явилася рівно в призначений час, у дорогому пальті, з ідеально вкладеним волоссям і тим виразом обличчя, який я добре знав за наші два роки стосунків. Вона вже встигла підготуватися до розмови, це було видно одразу. Я майже фізично відчув, як у її голові розкладаються фрази, аргументи й правильні інтонації.

— Привіт, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Я боялася, що ти передумаєш.

— Я теж, — відповів я.

Вона здивовано поглянула на мене, але нічого не сказала. 

Я замовив їй каву, хоча вона навіть не відкрила меню.

— Ти хотів поговорити про дитину? — запитала вона.

— І про дитину також, — я спокійно відпив ковток із своєї чашки. 

Її пальці стиснули ремінець сумочки.

— Еде, я не розумію, чому ти поводишся так, ніби я зробила щось жахливе. Я сказала тобі правду. Я вагітна, і мені потрібна твоя підтримка.

Я подивився на неї спокійно.

— Ти впевнена, що хочеш почати саме з цього?

Вона на мить замовкла.

— Так.

— Добре.

Я зробив іще один ковток і перевів погляд на двері.

Через хвилину вони відчинилися, і до залу уайшов Макс.

Лана побачила його першою.

Я ніколи не забуду вираз її обличчя в ту секунду.

Вона зблідла так швидко, що навіть перестала дихати. Її погляд метнувся від Макса до мене, а потім назад. Макс теж завмер, щойно побачив її за моїм столиком.

— Еде... — почав він.

— Сідай, — спокійно сказав я.

Він не ворухнувся.

— Ти сказав, що ми будемо самі.

— Я сказав, що нам треба поговорити. Я не казав, що ти будеш єдиним гостем.

Макс повільно підійшов і сів поруч із Ланою. Вона відсунулася від нього настільки, наскільки дозволяв диванчик.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Якби напруга могла фізично займати місце, нам довелося б замовляти ще один столик.

— Ти зрадив мене, — нарешті сказала Лана Максу.

Він гірко всміхнувся.

— Та невже?

— Хіба не ти розповів йому? — Лана кивнула на мене. 

— Ні, — коротко відповів Макс. 

— Тоді як він...

— Я знайшов вашу спільну фотографію, — перебив я. — А потім Лада дала мені послухати запис розмови з медсестрою клініки, у якій ви збиралися втілити в життя ваш план. Хоча б в інше місто поїхали, чи що… Сумно, що ви вважали мене настільки дурним, що збиралися зробити це прямо перед моїм носом…

Лана заплющила очі.

Цього було достатньо, щоб я зрозумів: тепер вона вже не шукала правильних слів. Вона просто намагалася зрозуміти, наскільки багато ми з Ладою знаємо.

— Отже, ти в курсі, — тихо сказала вона.

— Знаю, що ти не вагітна.

Вона мовчала.

— Знаю, що ти була в клініці.

Мовчання.

—  І  що востаннє ти приїхала туди з Максом.

Вона перевела погляд на нього.

— І знаю про ЕКО.

Макс похнюпився, його обличчя зблідло, як крейда. 

— Це правда? — запитав я.

Він кілька секунд дивився на стіл, а потім кивнув.

— Так.

Я відчув, як усередині піднімається злість, але змусив себе не підвищувати голос.

— Навіщо ти це робив? 

Макс потер долонями обличчя.

— Бо я був закоханий у неї.

Лана різко повернула голову.

— Максе...

— Ні, Лано. Досить.

Я дивився на нього й намагався усвідомити, що людина, яку я вважав одним із найближчих друзів, сиділа навпроти мене й спокійно говорила про те, що допомагала моїй колишній дівчині обманювати мене.

— Ти був закоханий у неї ще тоді, коли ми були разом?

Макс кивнув.

— Так.

— І ти знав про її план?

— Не відразу.

Він зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Вона сказала мені, що вагітна, а ти їй не повірив. Накричав на неї, навіть вдарив. Вона дуже перенервувала і втратила дитину.  Але якщо зробити процедуру, все ще можна виправити…

Я кілька секунд не міг навіть сформулювати думку. Це було настільки абсурдно, що навіть сценаристи найтупішого ток-шоу не змогли б придумати подібну схему.

— І ти повірив? Що вона взагалі була вагітна? Це якась маячня, Максе. я шокований, що ти вліз у це все…

— Я кохав її. — вперто відповів він. 

Я стиснув зуби.

— А тепер?

Він перевів погляд на Лану.

— Тепер я розумію, що вона ніколи не кохала мене так, як я її. Вона лише використовувала мене.

Лана різко підвелася.

— Ти дурень, Максе! Дурень і тюхтій! 

Я дивився на неї й раптом відчув не злість, а втому. Таку глибоку, що хотілося просто встати й піти, залишивши їм усі їхні секрети разом із рахунком за каву.