28. Ед. Неприємне відкриття

Коли я повернувся додому, Лада зустріла мене не так, як зазвичай. Вона не вискочила з кухні з черговою кулінарною катастрофою, не запитала, чи хочу я кави, і навіть не пожартувала з приводу мого обличчя, яке, судячи з її попередніх спостережень, після робочого дня ставало «особливо похмурим». Вона стояла посеред вітальні, тримаючи телефон у руці, і дивилася на мене так, ніби вже давно очікувала, поки я переступлю поріг.. Я відразу зрозумів, що щось сталося, тому навіть не став запитувати, чи все гаразд. У нашому випадку це питання давно втратило сенс: якщо Лада дивилася на мене саме так, отже, точно нічого не було гаразд.

— Ти чого така серйозна? — запитав я, скидаючи піджак на спинку крісла.

— Мені потрібно тобі дещо показати.

Я подивився на її телефон, потім на неї.

— Це звучить небезпечно. Новий кулінарний рецепт чи спосіб відбілювання сорочок?

— Сьогодні дещо інше… Я була в гінекологічній клініці.

Вона зробила паузу і поглянула на мене. Я підняв одну брову, в серце закралося недобре передчуття. 

 — Сподіваюся. з тобою все гаразд? — спиталв якомога більш нейтральним тоном. 

— Цілком, — кивнула вона. — А після клініки говорила з медсестрою в неформальній обстановці. 

Я завмер, навіть не встигнувши зняти годинник.

— З якою медсестрою?

Лада мовчки простягнула мені телефон.

— Послухай.

Я натиснув на екран.

Спочатку почувся шум кафе, дзенькіт чашки, приглушені голоси людей за сусідніми столиками, а потім голос жінки, якого я не знав.

— Ви Лада?

Я подивився на Ладу, але вона лише кивнула, щоб я слухав далі.

Запис був не дуже якісним, проте слова було чути достатньо добре. Жінка говорила обережно, час від часу замовкала, а Лада ставила короткі, точні запитання. Я слухав, як медсестра сказала, що Лана не вагітна, і спочатку ця фраза принесла мені дивне полегшення. Не тому, що я хотів, аби це було неправдою, а тому, що всередині мене весь цей час жило відчуття, що щось не сходиться. Я не знав, що саме, але відчував це ще з тієї хвилини, коли Лана повідомила мені про вагітність.

Далі я почув про чоловіка, який раніше привозив її до клініки,  і зрозумів, що мова йде про мене самого, я впізнав себе за описом. А потім зі здивуванням почув про іншого, з яким вона приїхала востаннє. Я насупився, коли пролунало слово «ЕКО».

Коли запис закінчився, у кімнаті стало незвично тихо.

Я віддав телефон Ладі й кілька секунд просто дивився у вікно.

— Ти віриш їй? — нарешті запитала Лада.

— Я не знаю, — відповів я чесно. — Але тепер я точно знаю, що Лана сказала мені далеко не все.

Лада сіла на край дивана.

— Ти ж розумієш, що це означає?

— Що я мав рацію, коли не повірив їй одразу?

— Що вона могла збрехати про вагітність.

Я провів долонею по обличчю.

— Так.

Слово прозвучало важче, ніж я очікував.

Якщо Лана справді не була вагітною, тоді всі її слова про дитину, шлюб і наше майбутнє раптом перетворювалися на добре продуману виставу. Але навіщо? Чого вона хотіла домогтися? Грошей? Повернути мене? Розлучити мене з Ладою?

— Але є ще дещо, — сказала Лада.

Вона відкрила галерею і розвернула телефон до мене.

На екрані була фотографія Лани біля автомобіля. Вона усміхалася, дивлячись у камеру, а поруч стояв чоловік, повернувшись трохи боком.

Я навіть не одразу зрозумів, що саме мене насторожило. Погляд ковзнув по обличчю чоловіка, по його світлому волоссю, по поставі, по знайомому жесту, яким він тримав руку в кишені.

А потім у мене ніби вибило повітря з легень.

— Макс.

Лада нічого не сказала.

— Це Макс, — повторив я вже тихіше.

Я взяв телефон у руки й збільшив фотографію. Помилки бути не могло. Я знав Макса багато років. Знав його звички, його міміку, навіть те, як він трохи нахиляв голову, коли слухав співрозмовника. На фотографії він стояв поруч із Ланою так природно, ніби вони не випадково опинилися в одному кадрі.

— Медсестра сказала, що останнього разу Лана приїхала до клініки з іншим чоловіком, — сказала Лада.

Я мовчав.

— Вона не сказала його імені, — продовжила Лада. — Але описала. А потім я знайшла цю фотографію.

Я повільно підняв на неї очі.

— Коли була зроблена фотографія?

— Я не знаю точно. У публікації дата є, але фотографія могла бути старою.

Я знову подивився на екран.

— Ні. Вона свіжа.

— Звідки ти знаєш?

— Куртка Макса.

Лада моргнула.

— Куртка?

— Він купив її кілька тижнів тому. Я ще жартував із нього, що вона коштує більше, ніж моя перша машина.

Вона задумалася.

— Тоді вона дійсно приїздила у клініку з ним…

Я нічого не відповів.

У голові вже прокручувалися десятки варіантів, і жоден мені не подобався. Макс знав Лану. Звісно, знав. Вони не раз бачилися в мене в гостях, зустрічалися у  спільній компанії, могли перекинутися кількома словами. Але це не пояснювало фотографію. Не пояснювало клініку. І точно не пояснювало ЕКО…