24. Ед. Невчасне зізнання

Коли я нарешті повернувся додому, день уже майже закінчився, і я був настільки втомлений, що перше бажання після того, як заглушив двигун, полягало в тому, щоб просто залишитися в машині й кілька хвилин посидіти в тиші. За останні дні на мене звалилося стільки всього, що я вже перестав дивуватися новим проблемам. Лана з її вагітністю, батько з дурною  домовленістю, яка явно не збиралася нікуди зникати, робочі питання, що сипалися одне за одним, і ще думки про те, що я взагалі не розумів, як усе це розрулити. Я сидів за кермом, дивився на освітлені вікна своєї квартири й раптом подумав, що мені зовсім не хочеться сьогодні ні про що думати. Хотілося лише піднятися нагору й побути поруч із людиною, яка чомусь останнім часом стала моїм найкращим способом забути про всі проблеми.

Лада відчинила мені двері ще до того, як я встиг скористатися ключем, і я відразу зрозумів, що вона чекала на мене. Вона стояла в домашньому одязі, волосся було зібране абияк, а на щоці залишилася маленька плямка борошна, яку вона, очевидно, не помітила. У руках вона тримала кухонний рушник і дивилася на мене з таким виразом, ніби вже збиралася запитати, чому я знову затримався.

— Ти прийшов, — сказала вона, а потім перевела погляд на букет. — А це що?

— Квіти.

— Я бачу, що квіти, — вона засміялася. — Я питаю, кому вони?

Я простягнув букет їй.

— Тобі.

Лада кілька секунд дивилася на квіти, а потім на мене, і в її очах з’явилося щось таке тепле, що я раптом подумав, що заради цієї усмішки можна було б навіть пережити ще один день на роботі.

— Мені?

— А тут є ще хтось?

Вона похитала головою, притиснула букет до грудей і тихо сказала:

— Дякую.

— Їх можна поставити у вазу, — сказала я, відчуваючи себе повним занудою. 

Вона понесла квіти на кухню, а я залишився в передпокої й уперше за весь день відчув, як із мене поступово спадає напруга. Тут усе було якось по-іншому. Не було телефонних дзвінків, батькових вимог, чужих очікувань і необхідності щохвилини контролювати ситуацію. Була лише Лада, її сміх із кухні й запах вечері, який змусив мене зрозуміти, наскільки сильно я насправді голодний.

Вечеря вийшла напрочуд спокійною. Ми говорили про дрібниці, обговорювали мій день, а Лада розповідала, як примудрилася сьогодні мало не посваритися з пральною машиною, тому що та відмовилася запускати програму з першого разу. Я сміявся, слухаючи її обурення, а потім зловив себе на думці, що давно не проводив вечорів настільки просто. Без ресторанів, без ділових зустрічей, без необхідності комусь щось доводити. Просто вечеря вдома з  приємною мені людиною…

Після вечері ми перебралися до вітальні й увімкнули телевізор. Я вибрав якийсь фільм, який давно хотів подивитися, але приблизно через двадцять хвилин зрозумів, що більше стежу не за сюжетом, а за Ладою. Вона сиділа поруч, підібгавши ноги під себе, і час від часу коментувала дії героїв. Я не завжди погоджувався з її оцінками, але сперечатися було приємніше, ніж дивитися сам фільм.

— Еде, — раптом сказала вона, не відриваючи погляду від екрана, — а ти справді одружишся з Ланою?

Я не одразу відповів. Питання було поставлене настільки невимушено, що можна було подумати, ніби вона просто поцікавилася сюжетом фільму. Але я чудово розумів, що її цікавить зовсім не кіно.

— Ні, — відповів я після короткої паузи. — Це виключено.

Лада кивнула, продовжуючи дивитися на екран.

— Навіть після народження дитини?

— Якщо дитина моя, я буду про неї піклуватися. Буду допомагати фінансово, проводити з нею час, брати участь у її житті. Але одружуватися через дитину я не збираюся.

Вона трохи помовчала, а потім повернула голову до мене.

— Тобто ти не можеш одружитися саме з Ланою?

Я усміхнувся.

— Ні. Я взагалі не можу одружитися.

Вона кілька секунд дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи я жартую.

— Чому?

Я вже відкрив рот, щоб відповісти, але в голові раптом промайнула розмова з батьком. Його голос, його наполегливе “ти не втечеш від цієї розмови” і останнє повідомлення про те, що вибору в мене не залишиться. Я відчув, як усередині знову виникла напруга, але майже одразу змусив себе відпустити цю думку. Не зараз. Я не хотів сьогодні думати про батька. Не хотів псувати цей вечір.

— Просто не хочу, — відповів я нарешті.

Лада кивнула, ніби прийняла цю відповідь, хоча в її очах залишилося запитання.

— Дивно.

— Що саме?

— Чоловік, який категорично не хоче одружуватися.

— Повір, це не найгірша моя риса.

— Я ще не склала повний список.

Я засміявся.

— Можеш почати з рожевої сорочки.

— Я думала, ми домовилися більше про неї не згадувати.

— Ні, ти домовилася. Я такого не обіцяв.

Вона усміхнулася й знову повернулася до телевізора. Я теж подивився на екран, але фільм уже остаточно втратив для мене значення. Чомусь мені хотілося просто сидіти поруч із нею. Не говорити, не пояснювати нічого, не грати роль її хлопця перед друзями. Просто бути.

Я не знаю, скільки часу просидів так, перш ніж раптом зрозумів, що давно хочу сказати їй одну просту річ.

Я нахилився ближче до її вуха. 

— Ти мені подобаєшся, — тихо сказав я. 

З хвилюванням чекав її відповіді. Сподівався почути те ж саме у відповідь — що я подобаюсь їй. Але вона не сказала нічого, здавалося, вся її увага прикута до протилежного кутка кімнати. 

— Ладо, мені б хотілося дізнатись, чи це почуття взаємне? — продовжив я, почуваючись цієї миті героєм старомодного фільму. 

Вона не ворухнулася. Я насупився, а потім придивився уважніше.

Очі заплющені, дихання рівне, голова зручно вмостилася на диванній подушці.

Вона спала.

Я кілька секунд просто дивився на неї, а потім тихо засміявся, прикривши долонею обличчя.

Ну звичайно.

Саме в той момент, коли я нарешті наважився сказати їй те, що вже кілька днів не дає мені спокою, вона вирішила заснути.