23. Ед. Розмова з батьком

Телефон задзвонив саме в той момент, коли я нарешті закінчив розбиратися з черговою проблемою у фірмі. Якщо чесно, останні кілька годин я почав підозрювати, що хтось нагорі вирішив перевірити, наскільки довго одна людина може одночасно вирішувати робочі питання, слухати претензії партнерів і не збожеволіти. Я сидів за столом, дивився на відкритий ноутбук і вже втретє перечитував один і той самий лист, хоча зміст його давно запам’ятався мені напам’ять. Хотілося закрити все, вимкнути телефон, сісти в машину й поїхати додому. Не в ресторан, не на зустріч, не на чергову ділову вечерю, де люди посміхаються одне одному так, ніби не намагаються в цей самий момент відкусити шматок чужого бізнесу. Додому. Туди, де була Лада.

Я навіть устиг усміхнутися від цієї думки, перш ніж побачив ім’я на екрані. Батько. Усмішка зникла так швидко, ніби її й не було. Я кілька секунд дивився на телефон, розмірковуючи, чи варто відповідати, але чудово знав, що якщо проігнорую дзвінок, через п’ять хвилин він подзвонить ще раз, а потім ще й матері, яка вже наступного ранку поцікавиться, чому я не відповідаю батькові. У нашій родині ігнорування телефонних дзвінків ніколи не вважалося способом уникнути розмови. Це лише відкладало її й робило майбутню розмову довшою.

— Слухаю, — сказав я, приймаючи виклик.

— Ти де? — сходу запитав він, навіть не привітавшись. 

— В офісі, де ж мені ще бути, — я зітхнув. 

— Під’їдь до мене.

Я відкинувся на спинку крісла й подивився у вікно.

— На жаль, сьогодні я не зможу, у мене роботи по горло.

— Робота зачекає, — промовив він тим категоричним тоном, яким у дитинстві казав мені “телек зачекає” або “вимкни приставку”.

Я ледь усміхнувся.

— Моя робота чомусь ніколи не погоджується чекати.

На тому кінці запала коротка пауза, після якої батько заговорив уже м’якше:

— Сину, я не просто так тебе кличу. Нам потрібно поговорити.

Я провів пальцями по переніссю. Оце «потрібно поговорити» мені не подобалося ще більше, ніж саме прохання приїхати. У моїй родині за цими словами зазвичай ховалося щось, що вже давно вирішили без мене, а тепер просто чекали, коли я погоджуся. І я не сумнівався ні на мить, що саме буде темою цієї розмови. 

— Про що? — спитав одначе про всякий випадок. 

— Приїдеш, поговоримо, — батько був непохитним. 

— Якщо це можна обговорити телефоном, скажи зараз.

— Не можна, — відрізав він.  — Це конфіденційно. 

Я подивився на годинник і зітхнув.

— Сьогодні не вийде.

— Чому?

— Я ж кажу, що на роботі проблеми, — терпляче повторив я. 

— Які саме?

— Звичайні. Потрібно закрити кілька питань, зустрітися з партнерами, проконтролювати документи. Якщо я зараз поїду, усе це залишиться на завтра.

— Ти можеш вирішити це завтра.

— А завтра з’являться інші проблеми.

Батько нічого не відповів, і я майже фізично відчув, як він втрачає терпіння. Я знав цю паузу. У дитинстві вона означала, що через кілька секунд мені пояснять, чому я неправий. У дорослому віці майже нічого не змінилося.

— Ти навмисно відтягуєш час, — нарешті сказав він. — Все одно цього не уникнути, і ти це добре розумієш. 

Я подивився на стелю. Розумів, ще й як. І саме тому й не хотів їхати.

Я вже кілька тижнів намагався відкладати цю розмову, переконуючи себе, що зможу розібратися з усім іншим, а потім уже займатися тим, що батько вважав набагато важливішим за мої власні плани. Але останнім часом проблеми чомусь вирішили прийти одночасно. Спочатку Лана, тепер батько, а між ними ще й Лада, яка абсолютно без дозволу проникла в моє життя й примудрилася зробити його набагато складнішим, але водночас якимось дивним чином приємнішим.

Я не сказав батькові про Лану.

Не тому, що хотів щось приховати назавжди. Просто не був готовий ще й пояснювати йому цю історію. Не знав, чи справді Лана вагітна, не знав, чи буде дитина моєю, не знав, як усе це закінчиться, а отже, не бачив сенсу приносити проблему в його кабінет до того, як вона стане фактом. До того ж я чудово уявляв його реакцію. Він одразу почав би говорити про відповідальність, родину, репутацію, правильні рішення і про те, що в певному віці чоловік має думати головою, а не дозволяти життю вирішувати за нього. Дякую, але лекцію я міг отримати й безкоштовно.

— Я під’їду іншим разом, — сказав я.

— Коли?

Я замислився.

— Через кілька днів. Давай я тебе сам наберу. Передавай вітання мамі. А зараз вибач, у мене телефон розряджається…

І одразу натиснув на “відбій”. 

Подивився ще трохи на екран комп’ютера, а потім вимкнув його і рішуче встав з-за столу. 

“Поїду дододму, — подумав з полегшенням.  — Повечеряємо з Лажою, подивимось фільм. Шкода, що хлопці сьогодні не ночують у мене… Інакше можна було б знову спати в одній кімнаті. Може, подзвонити їм і запросити? Ні, не буду…До біса всіх, не хочу бачити нікого. Нікого, крім Лади…”

Зупинився біля квіткового магазину і несподівано для самого себе купив букет ніжних рожевих троянл. Уявив, як Лада притиснре їх до грудей, вдихне аромат…

І подумав, що якби вагітною виявилася вона, а не Лана, то я б навіть зрадів…