22. Лада. Початок розслідування

Наступного ранку, щойно Ед поїхав на роботу, я зрозуміла, що спокійно сидіти й чекати, поки життя саме розставить усе по місцях, у мене не вийде. Звичайно, можна було б сказати собі, що вагітність Лани мене не стосується, що Ед дорослий чоловік і сам здатний розібратися зі своїм минулим, теперішнім і потенційним майбутнім батьківством, а я взагалі тут лише прибиральниця, якій пощастило отримати кімнату над головою. Але після вчорашньої розмови я вже чудово розуміла, що це брехня. Мене цікавило, чи справді Лана вагітна, і настільки сильно, що я прокинулася ще до будильника, кілька хвилин лежала в ліжку, дивлячись у стелю, а потім остаточно вирішила: якщо Ед не збирається тиснути на Лану й вимагати від неї доказів прямо зараз, то хтось має хоча б переконатися, що ми всі не стали героями дуже погано написаної мильної опери. І, на жаль, цим «кимось» виявилася я.

Я дочекалася, поки Ед поснідає, перевірить щось у телефоні, вип’є каву й, як завжди, перед виходом ще раз нагадає мені, що сьогодні він повернеться пізніше. Я кивала, вдаючи, що уважно слухаю, хоча в голові в цей момент уже складала зовсім інший план. Коли двері за ним зачинилися, я ще кілька секунд стояла в передпокої, дивлячись на них, а потім тихо сказала сама собі, що маю рівно одну годину на те, щоб почати діяти, перш ніж здоровий глузд згадає про своє існування й почне мене зупиняти. Здоровий глузд, на щастя, того ранку спав міцно.

Спершу я знайшла сторінку Лани в соціальній мережі. Це виявилося зовсім не складно, тому що Лана, судячи з її профілю, не належала до людей, які прагнуть залишатися непомітними. Фотографій у неї було стільки, що можна було скласти окремий серіал із кількома сезонами: ресторани, подорожі, красиві букети, дзеркальні селфі, вечірки, тренування, якісь благодійні заходи, фотографії з Едом, причому останні були зроблені переважно в ті часи, коли вони ще були разом. Я скролила сторінку й намагалася не звертати уваги на те, як неприємно мені ставало щоразу, коли на екрані з’являлося його обличчя поруч із нею. На одному фото Ед сміявся, тримаючи Лану за талію, і виглядав настільки безтурботним, що я мимоволі затримала палець на екрані. Потім різко перегорнула далі.

— Це взагалі не ревнощі, — пробурмотіла я сама собі. — Це аналітична робота.

Звичайно, дуже науковий метод дослідження: розглядати фотографії колишньої свого роботодавця й дратуватися через те, наскільки щасливими вони на них виглядають.

Я знайшла кілька свіжих публікацій Лани, переглянула коментарі, відмітки, фотографії з різних місць, але нічого конкретного не побачила. Жодного натяку на лікаря, клініку чи хоча б згадку про вагітність. І тоді я згадала про одну людину з мого університетського життя, яка свого часу могла знайти в інтернеті практично все, що існувало в цифровому світі.

Я відкрила старий список контактів і знайшла потрібне ім’я.

Артем — мій колишній одногрупник, який ще на другому курсі примудрився так захопитися комп’ютерами, що викладачі перестали питати, чи він готовий до пари, а просто перевіряли, чи не зламав він випадково університетську мережу. Насправді він був не стільки хакером у голлівудському сенсі цього слова, скільки геніальним комп’ютерником із патологічною цікавістю до всього, що мало пароль, код або складну систему захисту. Після університету він працював у сфері кібербезпеки, і я не бачила його вже кілька років, тому мій дзвінок, безперечно, мав виглядати підозріло.

— Якщо він скаже, що не хоче зі мною розмовляти, я зрозумію, — пробурмотіла я, натискаючи кнопку виклику.

Артем відповів після третього гудка.

— Ладо? — у його голосі одразу прозвучало здивування. — Скільки літ, скільки зим…Щось сталося?

Я сіла за кухонний стіл і кілька секунд підбирала слова. Як пояснити людині, з якою не спілкувалася роками, що мені раптом знадобилася допомога з пошуком гінеколога колишньої мого роботодавця? Нормальна людина після такого питання просто поклала б слухавку.

— Мені потрібна маленька послуга.

— Наскільки маленька?

— Можливо, трохи незаконна на перший погляд, але, дивлячись з іншого боку…

Артем засміявся.

— Чудово. Я саме заради таких дзвінків і не видаляв твій номер.

— Не драматизуй. Я не прошу тебе ламати Пентагон.

— Слава богу, бо сьогодні я трохи з похмілля… — хмикнув він.

Я теж усміхнулася, але одразу стала серйознішою.

— Мені потрібно дізнатися, у якого лікаря спостерігається одна жінка. Її звати Лана. Вона колишня дівчина чоловіка, у якого я зараз працюю.

На тому кінці запанувала коротка пауза.

— Звучить так, ніби ти втрапила в дуже дивну історію.

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Я коротко пояснила йому ситуацію, не вдаючись у всі деталі, а коли закінчила, Артем уже не сміявся.

— Ладо, якщо ти хочеш, щоб я поліз у медичні бази чи чужий особистий кабінет, забудь. Я цього не робитиму.

— Я не прошу тебе робити щось таке, — швидко відповіла я, хоча ще хвилину тому була готова просити його практично про що завгодно.

— Добре. Тоді я можу подивитися, чи є якісь відкриті згадки. Професійні сторінки, публікації, фотографії, відмітки, усе, що люди самі залишили у відкритому доступі. Якщо знайду щось, скажу. Якщо ні, значить ні.

— Ти найкращий, — видихнула я.

— Знаю. Тільки не кажи це моїй дівчині, бо вона дуже ревнива…

Ми попрощалися, і я поклала телефон на стіл. На кілька секунд мені навіть стало соромно за те, що я зробила. Але потім я згадала вчорашню Лану, її впевнене «тепер ти одружишся зі мною», і сором кудись зник. Мені не подобалося, що ця жінка так легко намагалася перекроїти життя Еда, а ще менше подобалося, що разом із ним могла перекроїти й моє.

Я взялася за прибирання, намагаючись зайняти голову чимось корисним, але телефон, покладений поруч, притягував мій погляд сильніше за магніт. Я помила кілька чашок, протерла стільницю, завантажила пральну машину й навіть встигла зловити себе на тому, що вже втретє дивлюся на екран телефону, хоча жодного нового повідомлення там не було.