21. Ед. "Я не дозволю"

Я відразу зрозумів, про кого вона говорить, і насупився:

— Лано, не починай, будь ласка.

— Ти справді думаєш, що я не бачу, як ти на неї дивишся? — вона гірко усміхнулася. — Вона з'явилася у твоєму житті кілька днів тому, а ти вже захищаєш її переді мною.

— Лано, це моя особиста справа.

— Ні, не особиста! — різко відповіла вона. — Якщо ти збираєшся стати батьком моєї дитини, я маю право  вимагати до себе поваги!

Я знизав плечима:

— Я тебе поважаю. І що далі?

— Розійдися з нею.Інакше я буду нервувати, і це може нашкодити дитині!

Я подивився на Лану, не вірячи, що вона справді зараз намагається ставити мені умови.

— Ти ж сама вирішила розійтися зі мною. Тож ми тепер не пара.  І дитина нічого не змінить. 

Лана стиснула губи в тонку нитку.

— Ти закохався в неї?

Питання прозвучало настільки несподівано, що я на кілька секунд замовк. Я сам не знав, що на нього відповісти. Закохався? Ні. Принаймні я ще не був готовий назвати те, що відбувалося між мною і Ладою, цим словом. Але мені подобалося, коли вона була поруч. Мені подобалося чути її сміх, бачити, як вона намагається навчитися вести господарство, хоча іноді результатом цих спроб ставали маленькі побутові катастрофи. А при думці про ту ніч, яку ми провели в одному ліжку, мені одразу стало спекотно. 

З Ладою мені було легко, ми неначе знали одне одного багато років. 

І мені точно не подобалося, коли хтось говорив про те, що її потрібно прибрати з мого життя.

— Це не має значення, — відповів я.

— Для мене має, — наполягала Лана.

— Лано, я не буду з тобою одружуватися тільки тому, що ти вагітна. І не буду розлучатися з Ладою тільки тому, що ти цього хочеш.

Вона кілька секунд дивилася на мене, а потім повільно взяла з крісла свою сумочку.

— Ти пошкодуєш про своє занадто поспішне рішення….

— Можливо, — спокійно відповів я. — Але це буде моє рішення.

Вона підійшла до дверей, але перед тим як вийти, озирнулася:

— Я народжу цю дитину.

Я кивнув:

— Добре.

— І ти не зможеш просто так зникнути з нашого життя. 

— Я й не збираюся нікуди зникати, — відповів я. .

— А весілля?

— Ні, я ж сказав — ми з тобою не будемо разом.

Лана гірко усміхнулася.

— Побачимо, — відчеканила вона.

Вона вийшла з кабінету, не сказавши більше ні слова. Я залишився сам, дивлячись на зачинені двері, і відчував, як напруга повільно відступає, хоча спокою від цього не ставало. Я ще не знав, чи справді Лана вагітна, не знав, що буде через кілька місяців, і навіть не знав, як правильно реагувати на все це зараз. Але одне я знав точно: я не дозволю загнати себе в шлюб, якого не хочу, лише тому, що від мене цього вимагають.

Була ще одна причина, але зараз я не хотів про неї думати…

Я вийшов із кабінету й одразу побачив Ладу.

Вона сиділа на дивані з журналом у руках і вдавала, що читає. Настільки старанно вдавала, що я майже одразу зрозумів: вона або дуже хвилювалась, або дуже хотіла знати, про що ми говорили.

Мені стало її шкода. Вона виглядала такою ж сумною, як тоді в ліфті. І мені страшенно захотілося обійняти її і торкнутися губами її губ. 

“Я не одружуся з нею”, — хотілося сказати мені. Але натомість я почав якусь безглузду розмову, що нічого не значила.  Почувався так по-дурному. 

“Якби я коли-небудь і захотів з кимось одружитися, то це була б ти. Але я не захочу. Я не створений для сім’ї. Вибач, Ладо”, — цей монолог звучав у мене в голові, і я знову уявив, що беру її на руки і несу нагору до спальні…

Довелося випити залпом склянку холодної води, аби відігнати це видіння…