18. Лада "Що це - ревнощі? Не може бути!"

Я не знала, що робити зі своїм обличчям. Мабуть, саме це було найскладнішим у всій ситуації, тому що всередині мене зараз відбувалося щось таке, що я навіть приблизно не могла назвати одним словом. Шок? Так. Розгубленість? Безперечно. Нерви? Ще й які. А от те дивне відчуття, яке виникло в грудях після слів Лани про дитину, я вперто відмовлялася називати ревнощами, тому що це було б просто абсурдно. Я не мала права ревнувати Еда. Він був моїм роботодавцем, я була його прибиральницею, яка тимчасово виконувала роль його дівчини перед друзями. Ми навіть не були справжньою парою. Тож якщо моє серце зараз неприємно стискалося від кожного погляду Еда на Лану, це, очевидно, була просто… професійна тривога. Так, саме так. Я хвилювалася за роботу. Дуже. Настільки, що мені хотілося підійти до Лани й запитати, чи не могла вона вибрати для своїх новин якийсь інший день, коли я не стояла посеред квартири Еда з чашкою кави в руці.

Ед кілька секунд мовчки дивився на Лану, а потім перевів погляд на мене, і я відразу зрозуміла, що він збирається щось сказати. Чомусь я напружилася ще сильніше, хоча не мала жодного уявлення, чого саме від нього чекала. Можливо, я хотіла, щоб він сказав, що все це якась помилка, що Лана вигадала вагітність, щоб повернути його, або що він узагалі не збирається мати з нею нічого спільного. Але замість цього він тихо промовив: 

 — Ладо, вибач. Я не хотів, щоб ти опинилася в такій ситуації. 

Я швидко похитала головою, намагаючись усміхнутися так, ніби мені абсолютно байдуже, що відбувається. 

 — Все нормально,  — сказала я, хоча насправді нічого нормального не було. 

Ед кілька секунд дивився на мене, а потім додав, що поговорить із Ланою наодинці, у своєму кабінеті. Я знову кивнула, намагаючись зобразити спокій.

  — Звичайно. 

Ось тільки слово “наодинці” чомусь прозвучало для мене так, ніби Ед повідомив, що збирається вирушити на іншу планету і залишити мене тут без кисню.

Я дивилася, як він відчиняє двері кабінету, пропускає Лану всередину, а потім сам заходить слідом. Двері зачинилися, і я залишилася сама посеред вітальні з чашкою кави та думкою, що, можливо, саме зараз моє коротке, але напрочуд насичене життя в цій квартирі закінчується. Ще вчора я переживала через те, що могла втратити роботу через власну незграбність, а сьогодні мені довелося стояти перед вагітною колишньою мого роботодавця і вдавати, що мене абсолютно не цікавить, чи повернеться вона в його життя. Я повільно поставила чашку на стіл і спробувала заспокоїти себе: 

 — Спокійно, Ладо. Ти просто домробітниця. А не його дівчина…

. Це мало спрацювати, принаймні я дуже сподівалася на це. Не спрацювало.

Я пройшла до кухні, відчинила холодильник, постояла перед ним кілька секунд, а потім зачинила, хоча гадки не мала, що саме збиралася там знайти. Можливо, відповідь на питання, що робити далі. Та, звісно, ніякої відповіді чи знаку згори я не отримала, треба було, як завжди, викручуватися з халепи самій. Я знову зачинила холодильник і прислухалася. З кабінету не долинало жодного звуку. Я подивилася на двері, потім на кухню, потім знову на двері. Мені дуже хотілося знати, про що вони говорять. Просто з професійної цікавості, звичайно. Адже якщо я залишуся працювати тут, мені потрібно розуміти, чи не планує Ед найближчим часом переїжджати до Лани, чи не збирається він звільнити мене і чи не треба мені вже сьогодні телефонувати Марго з питанням, чи можна пожити в неї ще кілька днів. Я зробила крок до кабінету, зупинилася, зробила ще один, а потім озирнулася на кухню, ніби хтось міг мене побачити.

— Я просто перевірю, чи все добре, — прошепотіла я сама собі, і навіть мені самій це виправдання здалося настільки жалюгідним, що я на мить замружилась.

Потім підійшла до дверей і обережно притиснула вухо до дерев’яної поверхні. Нічого. Абсолютно нічого. Я насупилася й спробувала прислухатися уважніше, навіть затамувала подих, хоча від цього шанс почути розмову явно не збільшувався. Або вони говорили надто тихо, або двері виявилися надзвичайно якісними. І я чомусь була майже впевнена, що другий варіант більше відповідав характеру Еда, тому що людина, яка може витратити півгодини на вибір правильного відтінку рушників для ванної, цілком здатна замовити двері, через які неможливо підслухати жодного слова.

Я вже хотіла відійти, коли почула приглушений голос Еда. Я не розібрала слів, лише сам звук його голосу, а потім почула Лану. Вона щось відповіла, і я ще сильніше притиснулася до дверей. Невже вони там змовилися говорити пошепки? Я насупилася, намагаючись розібрати хоча б окремі слова, але нічого не виходило. І саме тоді в кухні щось гучно впало. Я підскочила так, що ледь не врізалася головою в двері, різко озирнулася й побачила на підлозі дерев’яну дошку, яку сама ж кілька хвилин тому поклала на край стільниці.

— Чорт! — прошепотіла я, дивлячись на неї так, ніби це була змова всесвітнього масштабу.

Швидко підняла дошку, поклала її на місце й знову подивилася на кабінет. Там було тихо. Мені вже стало соромно за саму себе, але цікавість перемогла здоровий глузд, тому я знову підійшла до дверей, цього разу стала трохи збоку й почала слухати. За дверима хтось ходив, потім почувся голос Еда, але слова я знову не могла розібрати.  Здавалося. він сказав “Будемо разом”, чи це мені просто почулося?

Я вже хотіла притулити вухо до замкової щілини, коли раптом почула кроки просто за дверима.

Відскочила від них так швидко, що мало не впала. У голові миттєво виникла картина, як Ед відчиняє двері й бачить мене в позі професійного шпигуна, після чого я змушена буду пояснювати, що просто перевіряла звукоізоляцію. Навіть не сумніваюся, він би повірив. Особливо після всіх наших пригод…

. Я блискавично побігла до дивана, сіла й схопила перший-ліпший журнал, який лежав на столику, розгорнула його й зробила вигляд, що читаю з величезним інтересом. Правда, лише через кілька секунд зрозуміла, що тримаю його догори ногами...