12. Ед. Коли хочеться порушити правила гостинності

Я вже почав подумки святкувати той момент, коли Макс із Денисом нарешті згадають, що в кожного з них є власний дім, ліжко та безліч інших причин не засиджуватися в мене до півночі, але, схоже, мої друзі мали на цей вечір зовсім інші плани. Футбольний матч давно закінчився, телевізор уже транслював якусь нічну шоу-програму, на журнальному столику зібралася ціла колекція порожніх склянок і тарілок, а Макс усе ще розвалився на моєму дивані так, ніби збирався провести тут найближчі кілька днів. Денис, який спочатку запевняв, що заїхав лише на годинку, уже втретє просив мене принести щось до чаю, а я дедалі частіше поглядав на годинник, сподіваючись, що натяк нарешті буде помічений.

Все було даремно, на них нічого не діяло! 

— Слухай, Еде, а в тебе ще залишився той віскі, який ми минулого разу не допили? — поцікавився Макс, зручно вмощуючись на дивані й навіть не дивлячись у мій бік.

— Залишився, але я не збираюся його відкривати, — відповів я, прибираючи зі столика чергову порожню склянку. — Уже пізно, хлопці, вам час додому.

— Ти подивися на нього, Денисе, — Макс театрально приклав руку до грудей, звертаючись до друга. — Ще кілька днів тому він був самотнім чоловіком, який скаржився на те, що йому ніхто не телефонує, а тепер знайшов нову дівчину й виганяє найкращих друзів. Кохання таки змінює людей.

— Особливо тих, які раніше могли сидіти з нами до третьої ночі, — підтримав його Денис, розсміявшись. — А тепер, мабуть, має інші плани на вечір.

Я кинув на них красномовний погляд, але обидва вдали, що нічого не помітили. Лада, яка сиділа в кріслі з чашкою чаю, теж опустила голову, приховуючи усмішку, і я раптом пошкодував, що не можу просто сказати друзям, як усе є насправді. Раніше треба було думати, коли вони вперше назвали її моєю дівчиною. Тепер здавати назад уже було пізно…

— До речі, — раптом озвався Денис, поглянувши на екран свого телефона, — у мене вже немає сенсу їхати додому. Таксі зараз коштує як половина моєї зарплати, а я сьогодні випив, тому за кермо не сяду.

— І що ти пропонуєш? — насторожився я.

— Переночувати в тебе, звичайно, — відповів він так, ніби це було найочевидніше рішення у світі.

— Ні, — одразу сказав я.

— Чому? — здивувався Макс. — У тебе ж велика квартира, місця вистачить усім.

— Тому що я не готувався до ночівлі гостей.

— А ми невибагливі, — запевнив Денис, підводячись із дивана. — Мені вистачить дивана.

— Мені теж, — підхопив Макс, навіть не приховуючи задоволення від того, що його план спрацьовує. — Нарешті побачимо, як живе наш закоханий друг, коли поруч є жінка. Може, навчимося чогось корисного. Раптом це мотивує і нас знайти собі постійних подружок. Будемо ходити скрізь разом, влаштовувати вечірки в приємній компанії…

Я повільно заплющив очі, подумки рахуючи до десяти, а потім до двадцяти, бо інакше ризикував сказати щось таке, після чого вони точно залишилися б до ранку просто на зло мені.

— Чудово, — нарешті промовив я. — Тільки без жодних дурниць. Я зараз принесу вам постільну білизну.

— Ось це я розумію, гостинність! — зрадів Макс. — Ладо, ти бачиш, який у тебе турботливий хлопець? Нам із Денисом пощастило, що він нарешті знайшов когось, хто може зробити його ще добрішим.

Лада підняла на мене очі, трохи округливши їх, ніби про щось сигналізувала мені, але я не міг зрозуміти, що б це значило. 

— Так, дуже турботливий, — відповіла вона. — Він щоранку приносить мені каву в ліжко, уявляєте?

 — Це просто супер! — емоційно вигукнув Макс. 

Я трохи розслабився. Ну, хай залишаються, може, полягають спати і відчепляться від нас, а тоді ми з Ладою тихенько підемо хто куди, кожен до своєї кімнати.  

Але Макс раптом поцікавився, де саме ми з Ладою спатимемо.

— Я в своїй спальні, звичайно, — відповів я, не надавши його запитанню особливого значення. — А Лада в гостьовій. Я хропу уві сні, тому нам зручніше спати окремо, — викрутився і вже був радий, що моя вигадка вдалася. Але друзі не дали розслабитись. 

— А ми? — уточнив Денис.

— Ви у вітальні на дивані. Якщо не поміщаєтеся обоє, можете розібрати крісло.

— Еде, ти реально думаєш, що ми помістимося на цьому дивані? Він же короткий, мені ноги не можна буде розправити!

Я мало не вдавився чаєм.

— Максе, не починай. Не хочеш на дивані, лягай на підлозі. Я принесу спальний мішок, з яким ходжу в походи. 

 — Оце так ти гостей приймаєш? — зітхнув друг. — Видаєш спальні мішки, баночки консервів і сухарі?

 — А що ти хочеш? — обурився я. — Спати в моєму ліжку?

— А чрму б і ні? — здивувався він. — Я взагалі вас не розумію, молоді, палкі, закохані, і збираються спати в різних кімнатах! Ідіть обоє в гостьову, а ми ляжемо у твоїй спальні. Тільки, Дене, пообіцяй не чіплятися до мене, я не збираюся змінювати орієнтацію!

Денис засміявся, а я відчув, як у мене починає сіпатися око. Найцікавіше, що Лада теж мовчала, але її щоки поступово набували рожевого відтінку, і я вже не міг зрозуміти, чи їй ніяково, чи вона от-от розрегочеться. 

— Ми самі розберемося, де нам спати, — відрізав я, підводячись із крісла. — А ви краще допоможіть мені прибрати цей безлад.

— Звичайно, коханий, — раптом промовила Лада, і я завмер на місці.

Вона підвелася, підійшла до мене й легенько торкнулася моєї руки, після чого прошепотіла на вухо так тихо, щоб почули тільки ми двоє:

— Ти ж сам казав, що ми маємо поводитися природно. Не забувай про свою роль.

Я подивився на неї, на її невинну усмішку й зрозумів, що це, певно, помста за мої жарти з приводу пофарбованої в рожеве сорочки і несолоного борщу. 

— Не сумнівайся, люба, — відповів я, обіймаючи її за плечі. — Я пам'ятаю про свою обіцянку. 

Макс за нашими спинами видав такий задоволений звук, наче щойно став свідком історичного моменту, а Денис навіть підняв великий палець угору.

 — Так, виконуй усі обіцянки, брате, — прогудів він. — Ми свідки, що ти пообіцяв одружитися з Ладою, так і знай! Якщо треба, підтвердимо це в суді під присягою!