10. Ед. "Для кого це простіше?"

Я на мить завагався, мабуть, треба було спуститися і сказати щось на кшталт: “Лада — зовсім не моя дівчина, вона всього лиш працює у мене.” Але я розумів, що таке твердження негайно викличе в друзів цілий шквал дотепів і насмішок на мою адресу. Вони б просто мені не повірили. Тож простіше вдати, що я справді маю нову дівчину, щоб вони відчепилися і переключилися знову на матч.

Я кашлянув, провів долонею по потилиці й нарешті повернувся до Лади, яка все ще стояла переді мною, загорнута в плед, із мокрим волоссям і таким нещасним обличчям, немов уже передчувала, що сьогодні ночуватиме на вокзалі… 

— Я розумію, що це може здатися тобі дивним, — тихо сказав я, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча сам відчував себе людиною, яка добровільно стрибнула у воду й тепер намагається переконати всіх навколо, що так і було задумано. — Але якщо я зараз скажу їм правду, вони не просто будуть жартувати до ранку, вони ще й почнуть ставити запитання, на які я не хочу відповідати. Чому ти тут, звідки ти взялася, чому живеш у мене, чому я поселив у квартирі майже незнайому дівчину... А якщо я скажу, що ти моя дівчина, усе виглядатиме набагато простіше. У них просто не виникне жодних питань. Бо мати дівчину. яка живе з тобою — це нормально. 

Лада дивилася на мене кілька секунд, а потім повільно звела брови.

— Простіше для кого? — запитала вона, поправляючи плед на плечах. — Тому що для мене ситуація стала значно складнішою буквально за останню хвилину. Я ще десять хвилин тому була твоєю прибиральницею, яка випадково зламала кран, а тепер, виявляється, стала твоєю дівчиною. У мене навіть не було часу морально підготуватися до такого кар’єрного зростання.

Я не втримався й усміхнувся.

— Повір, у мене теж.

— І що мені тепер робити? — продовжила вона, вже трохи тихіше, але в її голосі чулося обурення, змішане з розгубленістю. — Спуститися вниз і зробити вигляд, що ми шалено закохані? Ти серйозно?

— Приблизно так.

— Еде, я не вмію вдавати закоханість, — вона відчайдушно закрутила головою — Ні, і ще раз ні! 

— Ти чудово вдаєш, що знаєш, як користуватися пилососом та пралкою, — нагадав я. — Думаю, з роллю моєї дівчини теж  впораєшся.

Вона хотіла щось відповісти, але знизу знову долинув голос Макса.

— Еде! Якщо ви там вирішили самітнитись і не повертатися до нас, то хоча б скажіть, коли весілля! Щоб ми вже пішли вибирати подарунки!

Я заплющив очі й подумав, що, можливо, краще було б дозволити воді затопити всю квартиру разом із нами.

— Бачиш? — прошепотів я. — Тепер ти розумієш, чому я не хочу говорити правду. Вони люблять посамостверджуватися за чужий рахунок!

Лада закотила очі, але в її погляді вже не було того першого шоку, натомість з'явилася якась дивна веселинка, і я раптом подумав, що вона теж починає розуміти абсурдність ситуації.

— Добре, — нарешті погодилася вона. — Але якщо я вже твоя дівчина, то ти маєш хоча б пояснити мені правила цієї гри.

Я на секунду замислився, бо до цього моменту навіть не думав, що для такої дурної імпровізації можуть знадобитися правила.

— Ми познайомилися... — почав я.

— У ліфті, — одразу підказала вона. — Застрягли. а потім…

— Ні, — похитав я головою. — Тобто так, але друзям ми цього не розповідаємо.

— Чому? — здивовано кліпнула віями Лада. 

— Тому що тоді вони почнуть питати, чому ти одразу після знайомства в ліфті опинилася в мене вдома. 

Лада на мить замислилася.

— Здається, ти маєш рацію…

— Тому скажемо, що познайомилися раніше.

— А де ми познайомилися? — тоном досвідченої секретарки уточнила Лада. 

Я подивився на неї, вона подивилася на мене. І цієї миті я зрозумів, що ми практично нічого не знаємо одне про одного. 

— На роботі? — невпевнено запропонувала вона.

— Вони знають, де я працюю, — похитав головою він. 

— Тоді в ресторані, — усміхнулась Лада. 

— Макс не повірить, що я знайомлюся з дівчатами в ресторанах.

— А де ти знайомишся з дівчатами?

— Ніде, — відповів я надто швидко, і Лада здивовано глянула на мене і похитала головою, ніби даючи зрозуміти: “Ти безнадійний”!