Два місяці потому

Діма

Я стояв на сцені, що потопала у світлі прожекторів, і відчував, як вібрації від музики пронизують кожен сантиметр мого тіла.

Це був наш перший концерт після всього, що сталося. Після тих божевільних місяців, ризикованого плану і постанови, що ніколи такою до кінця й не була. Після того, як життя ледь не вислизнуло з рук.

Я вдихнув на повні груди повітря і подивився на своїх хлопців. Бодя, з усмішкою, яка закривала половину обличчя, майстерно бив по барабанах. Його рука, покрита вже злегка білуватою смугою шраму швидко рухалася, відбиваючи ритм. Ромчик, як завжди, був зосереджений на гітарі. Але не настільки, щоб втримувати себе від розглядання цікавого натовпу й гри на публіку. Ярик же на басу додавав глибини кожній ноті, не забуваючи підморгувати своїй дівчині цікавеньким шрамом, який встиг дістати на нашому з Ірою весіллі.

Там, коли все нарешті затихло, ми дізналися не надто приємні новини — постраждалих було чимало. Але на щастя, обійшлося без жертв. Всіх встигли врятувати та перевезти до лікарень — кого тільки під нагляд пустотливих турботливих медсестер, одна з яких тепер частенько терлася поруч з Яриком. А кого під нагляд не надто приємних поліцейських.

Але мені й байдуже. Адже як і завжди, хотілося бути поруч тільки з однією. І от знову поглядом шукав її. Вона стояла біля краю сцени, трохи далі від натовпу, але достатньо близько, щоб я міг розрізнити її риси. Зеленкаві очі, кольору яких може зараз і не бачив, але встиг вивчити до досконалості. Пухкі вуста з ідеально окресленими рисами та плавні згини носика. Іра цього разу нікого вражати не збиралася — просто загорнулася у ворсистий плед, який накинув на її плечі перед концертом.

Вона не танцювала і не стрибала. Просто знову стояла мовчки, спостерігаючи за мною. Її обличчя випромінювало спокій, а в очах світилося те саме тепло, яке я побачив уперше .

Я пам'ятаю той день, коли зустрів її, і як вона дивилася на мене тоді. Спочатку це був погляд людини, що виконує таємне завдання, але вже тоді в ньому було щось інше — щось, що змусило моє серце битися швидше. А ще давало невимовне відчуття, ніби знаю її цілісіньку вічність.

Зараз же він був іншим. Це був погляд дружини, наповнений гордістю, любов'ю та вірою. Вона просто стояла там, знаючи, що я її, а вона моя. Знаючи, що наша історія могла закінчитися, так і не розпочавшись, але ми все ж ризикнули всім — нашою безпекою, життями, довірою. І це спрацювало.

Ми захистили одне одного, розкрили Гліба, зрозуміли, на кого дійсно можна покластися й довіритися у важливий момент. І що найважливіше, ми по-справжньому знайшли одне одного. Наше весілля, що мало стати пасткою для Мирського, стало початком нашого спільного життя. І я йому за це навіть вдячний. Адже якби не він — то чи зустрів би я колись Іру… А якщо й так, то чи познайомилися б ми колись?

Музика закінчилася й все навколо покрила раптова тиша. Проте ненадовго — натовп вибухнув бурхливими оплесками.

Але я їх і не чув, а просто дивився тільки на неї, на свою таємну фанатку. І з кожною секундою починав розуміти, що вже ніколи не зможу покохати. Покохати більше, ніж кохаю зараз.

А вона посміхнулася, немов прочитала мої слова та промовила одними лиш губами «Я теж».

Відколи це таємні агентки вже читають думки, га? Щось мені це не подобається…

Чи може ні…

Ох, як же я її кохаю!