Розділ 49. Зізнання

Гості танцювали, келихи дзвеніли, а повітря було насичене ароматами квітів і щастя. Ми з Ірою стояли, обіймаючись й роззиралися довкола. Усі ці люди, що зібралися тут, щоб розділити з нами радість, давали мені відчуття нереальності. Так, можливо зовсім поруч крутилася подруга Іри, яка мені за кілька секунд ніби стала чудовою молодшою сестрою, але все ж… Навіть Бодька з Яриком та Ромчиком не могли змінити відчуття «постанови». Та й чого вони точно не могли зробити, то це змусити буравити наші з Ірою спини одну пару дуже цікавих і підступних очей.

Гліб сидів сам, за одним зі столиків, з посмішкою на обличчі, що більше скидалася на оскал. Його погляд був холодним і хижим, як того злощасного вечора з вбивством, свідком якого я став. І чим довше я дивився на нього та  згадував ту ніч, тим більше його присутність різала очі, немов осколок скла.

Відчуття напруги наростало. Я пообіцяв Ірі, що все буде добре. Що цей день стане початком нового, безпечного життя. Але тепер, дивлячись на нього, я розумів, що це може бути лише початок. Як і те, що маю щось зробити, щоб не зійти з глузду від довгого очікування неминучого.

Відсторонившись від Іри, обережно поцілував її в чоло. Таке собі невеличке прощання, адже обоє розуміли й проговорили до цього, що цей гештальт маю закрити я сам. Досить з неї й того, що вже стільки разів наражала себе на небезпеку. Тепер я маю стати приманкою і сподіваюся, що єдиною мішенню. Ну й якщо вже так, то сьогодні покласти край цьому всьому.

— Вмикаю, — прошепотіла Іра, схиляючись до кишені моєї сорочки, в якій лежав прихований за милою прикрасою мікрофон.

Я ще напевно ніколи не почувався таким водночас враженим і закоханим, ніж тоді, коли Іра показувала мені усілякі шпигунські прикольчики перед церемонією. Всі технологічні новинки, які вона встигла вихопити в «Обраних». Та й загалом — вона була такою чудовою у всьому. І я досі дякував долі за те, що вона звела нас разом.

***

Гліб спостерігав за моїм наближенням з тією ж кривою посмішкою, що й просидів на віддалі від решти увесь час. В темному костюмі з тканин, вартість яких одразу можна починати називати у валюті. Ідеально вистриженим волоссям та цапиною борідкою, якої в того п’ять років тому ще не було.

— Ну нарешті, Дімо. Довго ж на тебе чекати… — елегантно випроставшись, промовив він, голосочком, що був солодший за мед. Проте кому було не знати краще за приховану в ньому гіркоту, ніж мені.  — Чудова церемонія, до речі. Але я прийшов не привітати.

Я відчував, як Іра напружено спостерігає за нами. Та й сам був майже на межі. Все ж не завжди доводиться дивитися у вічі такій паскуді. Особливо коли знаєш, на що вона здатна й через кого всі біди в твоєму житті.

— Я знаю, чого ти прийшов, Глібе, — мій голос був твердим, без жодного тремтіння. — Але тобі тут не раді.

— О, я певен, що ні. Але я тут. Я — не просто годинник. Я — доля. І я прийшов, щоб завершити те, що розпочав п’ять років тому.

— Ого, який пафос! — посміхнувся, дивлячись прямісінько Глібу у вічі. — А чи не забагато «я» у твоїх словах, га? Та й про яку долю йде мова? Ти часом мене ні з ким не переплутав?

Гліб лише розсміявся. Це був короткий, різкий сміх, від якого у мене закипала кров.

— Не потрібно прикидатися. Я знаю, що ти був на тому благодійному вечорі п’ять років тому. Ти всього лише бліда поганка, яке не витримала відмови у концерті та її понесло. Важко було змиритися з тими, що ви нікчеми? Були ними й залишилися, як бачу. Що це ще й за назва така, «Тіні міста»? Знущаєшся, чи що?

— Ти все сказав? — промовив я, міцно стискаючи зуби.

Чітко розумів, що якщо не втримаюся зараз, то в нього явно заїсть платінка й максимум яке зізнання отримаю, то це в тому, що він тоді нас з хлопцями й зняв зі списку виступаючих. А в цьому тепер якось і не сумнівався.

— Ти бачив усе, лазив як те щеня й таки натрапив на кістку, — а Гліба й за язика не потрібно було тягнути. Все одразу лунало в мікрофон, що транслював усе за сотню метрів на достатній гучності, щоб гості чули нас, а ми себе ні. — Коли я зрозумів, що ти випадково став свідком, то не міг допустити таке щеня на своєму шляху. Щоб це ризикувати кар’єрою та бізнесом через якесь ніхто? Ха.

— Думаєш, я міг би тобі щось зробити? При всіх твоїх зв’язках?

— А ти й досі не доганяєш? В бізнесі не можна лишати свідків. Особливо тоді, коли щеня раптово скидає шкіру й стає породистим псом. І знаєш, я ж хотів по-тихому прибрати тебе. Щоб без зайвого кровопролиття. Але ні…ти виявився занадто хитрим і знайшов ту малу суку…

— Ще хоч слово! — я й до того був на нервах. Але тепер, коли він заговорив про Іру…тепер дійсно з останніх сил стримував себе від того, щоб не натовкти цю мерзенну пику. Нехай хоч сто разів зачіпає мене, але її…

— Ой, які ми ніжні! — склав свої припухлі пальці до щік, вдаючи замилування, але швидко ж надав обличчю попередньої незворушності. — Не варто тобі було втягувати її у все це. Адже це вона? Твоя наречена, так? Вона прибрала моїх людей, хіба ні?

Я лише мовчав. Мікрофон усе транслював і записував, а підтверджувати навіть очевидні твердження проти нашої користі я не мав ані найменшого бажання.

— Мені потрібна твоя смерть. І смерть твоєї маленької нареченої. Вона занадто багато знає…