Розділ 48. Вони сказали "так"

Іра

Ще тиждень потому

Свіжий вітер торкався моїх оголених плечей та надавав ідеальної пишності злегка приспущеним рукавам. Вишита символами благодаті, ця весільна сукня геть не обмежувала рухів. Навпаки — вона була настільки зручна, що я й не могла мріяти про подібне. А що важливіше — мала достатньо великий потайний карман, куди я могла спокійно покласти один з трьох пістолетів й не хвилюватися про те, що його хто-небудь помітить.

Все дивилася на себе в дзеркало у бенкетній залі, намагаючись знайти в ньому ту рішучу агентку, яку знала. Але натомість бачила лише маленьку схвильовану дівчинку, що складала собі альбом з весільним спортивним взуттям та збиралася от-от зіграти в найбільш епічній та небезпечній виставі у своєму житті.

Ще раз провела рукою по сукні, зачіпаючись каблучкою об тоненький бісер, що переплітався на корсеті сукні й зітхнула. Вона так багато важила для дідуся Панаса. Власне, всі ці речі, а головне — та сама дівчина, яка стала колись його дружиною. Як би я хотіла її встигнути пізнати, але… Вже ніколи не зможу. Вона покинула дідуся надто рано. І що як…це також буде наш останній з Дімою день разом…

Я поволі змахнула самотню сльозинку, що несподівано вирвалася на волю. Маленьку й незграбну, таку ж, якою колись була сама. Але я вже не була тією маленькою полохливою дівчинкою, що рік за роком приходила поглянути на подвійний монумент. Е ні, в моєму житті з’явився Одісей, «Обрані», дідусь Панас, а тоді й він — Діма. Тепер я вже не могла бути маленьким переляком — віддала цю честь йому. Бо хто ж буде захищати моє розсіяне коханнячко, га? От і я не знала. А ще ніяк не могла зрозуміти, як взагалі спинитися та просто дозволити комусь бути тим, ким давно була для себе сама. Захисником. Тим самим, на чиє плече спокійно можна спертися й не хвилюватися абсолютно ні за що, бо про все подбає він. Тобі ж достатньо просто бути поруч…

— Дитинко… — розчулено промовив дідусь Панас, обережно прочинивши двері до кімнати, в якій я чекала на звуки музики, щоб вийти до вівтаря. В його очах бриніли сльози, в яких немовби відбивалися спогади, де мене вже зовсім не було.

— Знаю, — посміхнулася, пригортаючи дідуся до себе в обіймах.

— Ти така чарівна, — гордо поглянув сивочолий чоловік, вдягнений у свою найбільш святкову вишиту сорочку.

— Дуже дякую вам, — все ж мусила відсторонитися, почувши, що хлопці з гурту вже почали награвати мелодію пісні «Я хочу бути поруч». Але все ж не стрималася, щоб ще раз не обійняти та не поцілувати дідуся. — Дякую вам за все.

— Ну що ти, донечко. Я готовий заради вас на все. Ви на це заслуговуєте, дітки.

— Ну ось, знову змушуєте мене плакати, — таки не змогла стримати кілька сльозинок, щиро радіючи тому, що вирішила сьогодні обмежитися тільки помадою.

— Поплач тут, а там не дай нікому побачити свою слабкість. Я не знаю нікого сильнішого за тебе, дитинко. Ти заслуговуєш на щастя, як ніхто інша.

Я швидко змахнула сльози й підійшла до дідуся ближче. Хоч як не хотілося, щоб він був там і піддавався небезпеці, старенького було не стримати. Ба більше — він пообіцяв бути якнайближче й зробити все, щоб убезпечити нас. Але все ж головною своє місією він вважав провести мене до вівтаря, що успішно зробив, коли я прийняла його руку.

Просторий сад з численними кам’янистими фігурами, був уквітчаний зеленкавістю та білосніжними серпанками, чиє поєднання робило казкову картинку незабутньої природи на фоні злегка прикритих туманом гір. Гості вже зайняли свої місця поміж рядів та терпляче чекали на нас з дідусем, що важко було сказати про сам гурт. Хлопці нервували, майже не дивлячись на нас. Вони все ще блукали поглядом по численних гостях й по напруженню серед них я чітко розуміла — ще немає ЙОГО. Того самого, заради кого почасти й влаштовувалося все дійство.

Я й собі пройшлася поглядом по натовпу. Отже, більшість таки прийшла. Ми з Дімою до кінця не вірили, що дідусь Панас дійсно мав потрібні зв’язки, але я вже встигла зустрітися поглядом з кількома високопоставленими чиновниками. Вони були не менш зацікавленими у викритті Гліба Мирського, ніж ми з Дімою. Хтось претендував на його посаду, комусь він просто встиг насолити, а хтось вже багато років хотів прикрити його бізнес, але просто не мав достатньо доказів.

Але це були не єдині гості на заході. Мені й шукати багато не потрібно було, щоб побачити Одісея. На його обличчі була сильна втома, а погляд втупився кудись далеко на горизонт. Хоч я знала, що він не витає в якихось думках, а мислить як завжди тверезо й чітко. А ще готовий відреагувати на все що завгодно в ту ж секунду, як це буде потрібно.

Поруч з ним височів незмінний Кремінь. Андрій, якщо точніше. Він зовсім не дивився на нас. Здавалося, не чув навіть музики, прикутий поглядом до Яни, що сьогодні явно раділа більше за нас із Дімою. Вона просто світилася від щастя, гадки не маючи, що в будь-яку мить тут може стати гаряче. Хоч мені здавалося, що нам таки дадуть шанс. І як мінімум перша частина пройде спокійно.

О так, така мерзенна людина як Гліб точно захоче поговорити. Кинути прямісінько своєю пикою звинувачення в обличчя Дімі. І я щиро сподівалася на це. Нехай в нас буде хоч кілька спокійних подружніх хвилин, а цього мені вже було б цілком достатньо. А потім та падлюка отримає по заслугах. Я бачила й кількох агентів ФБР. Вони вже давненько почали слідкувати за Глібом. Ще відколи той вперше висунув свою кандидатуру на посаду посла та одразу встиг спалитися. Ті встигли розповісти трохи про це дідусю, який знову ж таки вийшов на них, завдяки своєму минулому.