Розділ 47. Символ

Діма

Я завмер. Дивився в її променисті очі та просто чекав. Чого? Не знаю. Припускав, що можу отримати стусана в плече, щось типу «не дуркуй і займися ділом», абощо. Ну так, між нами встигло змінитися багато чого, але її скурпульозність і серйозність завжди була незмінною.

— Давай зробимо постанову реальною, — повторив знову, не дочекавшись відповіді. — Хай собі б’ють, стріляють. А ми просто будемо разом.

— Навіть якщо лиш на мить?

— На одну пречудову безцінну мить, — посміхнувся, накриваючи її губи в поцілунку, сповненому нового особливого присмаку.

Поцілунок був солодким, як ранкова роса, і гарячим, як літній полудень. Вона відповіла на нього, обіймаючи мене так, ніби ми були двома частинами однієї душі, яка нарешті возз’єдналися. У ту мить не існувало ніяких «миттєвостей», не було нічого, крім нас. Я вдихав її запах, і світ здавався ідеальним. Та хоч як би не хотілося, все ж відсторонився і подивився на Іру.

— Отже, так? — просто мав запитати.

Вона кивнула, а потім посміхнулася, і її усмішка була такою яскравою, що мені здавалося, я можу осліпнути від цього світла.

— Так, — прошепотіла вона. — Так і ще сотню разів так.

А я розплився в найщасливішій на світі посмішці та просто пригорнув її у свої обійми. Та раптом відчув, що мені щось заважає в руці.

— З тобою поруч я забуваю про все найважливіше, — з розмаху ляснув себе по лобі.

Іра лише розсміялася, протягуючи мені свою руку. А я обережно вдягнув на її руку маленьку прикрасу, що вже багато років була талісманом для діда Панаса та оберігала його від усіх бід. Зараз же вона мала стати нашим. І не просто талісманом, а символом тієї невимовної любові, якої не змінить навіть смерть.  

Стук у двері пролунав досить раптово та чомусь змусив різко підірватися на ноги. Ніби й були вже далеко не дітьми та й жили не з батьками, але від того суть справи абсолютно не змінювалася.

— Дітки, я можу зайти? — почувся найдзвичайно бадьори голос дідуся Панаса.

— Звичайно, — відповіли ми в унісон та відійшли трішки вглиб кімнати. Все ж місця тут було не так вже й багато.

Спершу з-за дверей з’явилася посмішка Панаса, а потім вже й сам дідусь. Здавалося, він був щасливішим за нас обох, настільки той сіяв. Проте було в ній щось хитрувате, дуже вже схоже на той вираз обличчя, коли він раптово підійшов та передав мені ту обручку.

— Можливо трішки зарано, але я не втерпів, — одразу ж поспішив промовити дідусь і в його посмішці з’явився легкий натяк, який швидко зник. — І якщо вже я бачу обручку на пальці, то не можу не запропонувати вам ще два маленькі подаруночки.

— Дідусю, ну що ви? —одразу поспішила Іра, посміхаючись. — Ви стільки всього для нас робите й тут ще такі подарунки… Справді може не варто…

— Дитинко, перед тим як відмовлятися — думаю все ж краще поглянути, — підморгнув дідусь Панас та вигулькнув з кімнати, а за хвилинку вже знову з’явився з двома пакунками.

Дідусь розклав на невеличкому столику свою ношу, що була загорнута в темну, напівпрозору плівку. Панас задоволено поплескав долонями по пакунках, ніби перевіряючи, чи всі його скарби на місці. Його очі, що досі іскрились пустотливістю, тепер стали серйозними і, як мені здалося, навіть трохи зворушеними.

— Забирайте, дітки, — тихо промовив він. — Це те, що я беріг дуже багато років. Спочатку просто для себе, потім для своїх дітей…але Бог не послав. Зате у мене тепер є ви, тож зі спокійною душею передаю свою найціннішу ношу. Бо ж хто, як не ви, заслужив на це?

Ми з Ірою обмінялись здивованими поглядами. Відчувалося, що в цих пакунках криється щось неймовірно цінне, якщо не за рахунок вартості, то точно за рахунок багатої історії.

— Відкривайте, не бійтеся, — з усмішкою промовив дідусь, дивлячись на нас, мов на дітей, що ось-ось таки розгорнуть свої різдвяні подарунки.

Ми поволі підійшли до пакунків та почали обережно знімати плівку. Під нею виявилися два чохли з тонкої матерії, що були зав'язані стрічками.

Дідусь швиденько кивнув мені на лівий і я почав розв’язувати його. Поволі й  обережно, змушуючи дідуся, якому явно нетерпілося побачити нашу реакцію, чекати.

Усередині був чоловічий весільний костюм. Затертий від часу, але з неймовірною вишивкою на манжетах та комірі, що нагадувала собою срібні переплетені візерунки ніким не баченого до того таємничого куточка карпатського лісу. І можливо я ніколи раніше не думав про весільні костюми й взагалі про вбрання на якусь подію окрім концертів, а мені вже здавалося, що все одно не зміг би підшукати щось краще.

І якщо звичайнісінький костюм можна зробити таким шедевром, то що ж було в Іри… Мимоволі вп’явся очима в її чохол, але зловивши докірливий погляд Іри, одразу ж відвернувся. Хоч це й було дуже тяжко. Хотілося побачити кохану в цій красі тут і зараз, але пам’ятав, що як на таємну агентку, вона навдивовижу забобонна стосовно цього питання.

Проте все одно вона не змогла приховати всього. Здається сукня була достатньо вільна й зручна, але водночас і пишна. Тому встиг зловити один із пустотливих рукавів своїм бічним зором. Легкий і невагомий, той був схожий на сріблясту хмару, напевне як і вся сукня. Анітрохи не пожовклий з часом. Навпаки, той аж світився своєю білизною та вишуканістю.