Розділ 46

Іра

Тиждень потому

Кожна дівчинка мріє з дитинства про той самий день «Х». Вона роками збирає фото неймовірних суконь та ліпить їх до паперового журналу, хоч світ і невпинно рухається в онлайн. Так само чинить і з чудовими зачісками, час від часу випробовуючи їх спершу на мамі, подрузі чи сестрі. Бо ж а раптом вони тримаються насправді не так добре, як на фото? І врешті черга доходить до туфель. Ооо, на них йде ціла вічність.

Принаймні в мене, затятої любительки гарного взуття. Хоча в моєму випадку з дитинства ті самі паперові журнали рясніли фотографіями неймовірних кедів, обшитих дуже милим і чарівним весільним декором. А вже потім йшло кілька вирізок з сукнями напрочуд чудернацьких кроїв.

І от у перерві між навчанням Діми основним азам самооборони, я вперто лазила по інтернет-сайтах, намагаючись знайти су саму унікальну красуньку, яку вдягну на наше з ним весілля. Цікаво, хіба ні? Дівчинка, що ніколи не хотіла виходити заміж та збирала той самий весільний журнал для забави – сидить і обирає собі вбрання.

А найголовніше – в моїй голові крутиться однісінька лиш думка – як би я хотіла, щоб це все було правдою. Дивитися в його променисті карі очі, в яких неможливо приховати невимовний захват і просто бути поруч. Сказати те саме «так», не очікуючи жодного ножа в спину. Чи що більш ймовірно – підступної кулі, що так і норовитиме зіпсувати наш святковий одяг.

Так, я хотіла цього. Ніби майже незнайомі, а кілька днів поруч з Дімою подарували те саме відчуття вічності. Легкої та шаленої, мінливої та часом нестерпною, як і життя більшості людей. Але водночас таке тепле й приємне, з ризиком та небезпекою, проте таке спокійне… Адже ж була поруч з ним.

— Про що задумалася? — Діма несподівано приобійняв зі спини, вмощуючись своїм підборіддям на моєму передпліччі. Від нього одразу війнуло запахом трав — славнозвісним чаєм дідуся Панаса, що за його словами мав чудодійні властивості для відновлення після виснажливих тренувань.

— Та про наше весілля, як бачиш, — не стала крити. Все одно йому вже вдалося поглянути на екран.

— Ось ця красива, — гарячий подих пронісся в мене по шиї, викликаючи зграю мурашок та посмішку водночас.

— Ну куди ти лізеш? Тепер доведеться обирати іншу, — крутнулася на стільчику, повертаючись до нього.

— Це ще чому? — вигнув брову Діма, опускаючись на коліна поруч зі мною.

— Бо наречений не має бачити сукню нареченої перед весіллям.

— А хіба це весілля, а не постанова?

Я зависла на хвилину. А справді, хіба ні? Це ж звичайна постанова й ми це взагалі не проговорювали. Подумаєш, провели цей тиждень, скажімо так, тісніше, ніж зазвичай.

Звісно, я все-таки відпустила все, розуміючи, що наші відносини остаточно перетнули ту межу, коли можна було поставити все на паузу. Дозволила собі просто почуватися коханою та бажаною. Адже не вперше була на справі й розуміла, що постанова-постановою, а небезпека була чимала. І чи вдасться мені його захистити? Ніяк не могла дати ствердної відповіді на це запитання.

А тому тренувала, тренувала й ще раз тренувала, щоб не дати комусь встигнути першим. Чи то вихопити зброю, чи то зробити той самий один-однісінький постріл. Адже більше й не потрібно. Цього завжди було цілком достатньо.

— Ірусю, а глянь на мене но, а? — кучерик Діми стрепенувся та плавно впав прямісінько на обличчя, мимоволі викликаючи бажання в того його відгорнути, аби не заважав.

— Ти зараз мені… — одразу ж помітила дивний зблиск в руці чоловіка й не змогла стримати свого хвилювання. Пальці одразу закололо, хоч розуміла, як це виглядало й звучало дивно, адже за якихось кілька днів ми мали вже одружуватися, а тут тільки якась там пропозиція…

— Саме так, кохана. Ох, як же давно я хотів промовити ці слова, — тепло посміхнувся Діма, ніжно беручи мою руку в свою та цілуючи її. — Знаєш, в моєму житті було дуже багато фанаток, але моє серце змогла завоювати тільки та, хто з’явився в моєму житті задовго до зустрічі з тобою.

— Діма… — в голосі несподівано додалася трішки тихого, але дикого рику.

— Це була музика, кохана, музика! — посміхнувся Діма, не в змозі не помітити мої легкі ревнощі. — Люди приходили та йшли з мого життя, залишаючи в ньому єдину пристрасть — музику. Сотні акордів та нуль почуттів. Емоції в піснях, які часом не розумів, звідки взагалі беру. Адже так нічого й не відчував, аж поки ми з хлопцями не зіграли черговий концерт. Шалений натовп, а в ньому бачив тільки її одну.

Від напруги я злегка стисла його пальці. Принаймні думала, що це було з такою силою, але те, як швидко Діма поспішив вивільнити свою руку — це було явно не так.

— І от, дивлюся я на її хижий та немов вбивчий погляд і розумію, що він мене манить до себе. А коли вона врешті посміхнулася, то ніби осіяли увесь світ навколо нас, — Діма й сам не стримався від захопленої посмішки, а в його очах світилося те саме щастя, яке так рідко доводилося бачити. Справжнє, щире, незбагненне. — І вже з тієї миті я зрозумів, що закохався. А потім ти підійшла до нас за кулісами… Здавалося, це все. Я втрапив у твої тенета. Сіті, що затягували все більше й більше у свій вир та водночас дарували свободу. Адже я ніколи не відчував такого натхнення, як тоді. Ірусю, ти подарувала мені не тільки ту саму надзвичайну можливість — кохати, а й стала тим самим промінчиком і музою, яку шукав все своє життя. Але ти й не думала зупинятися на цьому, хіба ні?