Розділ 45. Я захищу!

Діма

Я й не думав, що знайду щось корисне. Чесно кажучи, після того всього арсеналу, який Іра дістала буквально з нічого, я навіть сумно всміхнувся, дивлячись на звичайнісінький новинний сайт. Хоча спершу навіть зацікавлено поглянув, очікуючи побачити тут якісь шпигунські прикольчики.  А по факту нічого особливого. Принаймні так було доти, поки я не побачив ЙОГО.

Велика мордяка вирячилася в екран так раптово, що я мало не скинув ноутбук зі столика. Волосся на руках та ногах одразу стало дибки, а серце запульсувало як скажене. Це його я тоді бачив біля репетиційки. А потім біля будівлі і… він стріляв у того…хто б то не був.

«Відомий благодійник», ха. Так, кулі він явно вмів роздавати на право й наліво. На благодійних вечорах, звісно. Все ж, звання виходить заслужене. Але ця його гидливо-нещасна посмішка, що ховала жалюгідну пику…як її взагалі полюбив народ? Звідки в його діяльності стільки прихильників? Невже за одне слово криво їм загрожує смерть? Адже в моєму випадку працює саме така тактика!

Знову засовався в кріслі, нервово покусуючи ніготь на великому пальці. Давня звичка, якої думав, що позбувся ще багато років тому. Власне, тоді, коли почав грати на гітарі. Ненав’язливе перебирання по струнах допомогло легко вгамувати нерви. Та й завжди відволікало, ніби вносило до свого власного світу, дозволяючи забутися. Ох, була б в мене зараз гітара…

Аж не вірилося, що хлопці були десь там — далеко від мене. А я навіть не знав, чи з ними все добре! Як би зараз хотілося їхати в нашому бусику кудись далеко та тихенько бриньчати на гітарі. Ромка тихенько б підспівував би щось збоку, а Ярик придумував щось нове. Бодька як завжди був би трохи осторонь. Можливо, знову б спав. Він завжди був таким соньком…

— Дімоооо, — ніби крізь водну товщу до мене долинув голос Іри, а потім і сам її образ прорвався крізь незрозумілу пелену.

Навіть не знав, що саме зірвалося з моїх вуст. Один короткий погляд назад на паскудну мордяку знову повернув чудернацький шум у вухах, що глушив навіть те, що сам і говорив.

Спробував сфокусуватися. Безуспішно. Знову. О, ніби починав прорізатися звук. Принаймні нарешті до мене долинув ледь чутний писк шифрувальника чи що то таке взагалі збирала Іра.

— Це він?

Розкрив рота, як окунь, намагаючись щось сказати, а у вухах пролунав той самий постріл. Хотів кивнути, а перед очима опинилася та сама кровожерлива мордяка з пістолетом, що цілився прямісінько в мене. Він ніби хотів щось, говорив. А я як той дурень кивав головою.

Раптовий удар по голові змусив похитнутися та схопитися рукою за щоку. Вона просто нестерпно палала, а всі дурні думки повилітали далі, ніж бачили.

— Ай! За що?! — Іра буквально з нічого вперіщила цей ляпас. Розумію, все ж причина була, але ж не на повну силу було це робити!

— Якщо ти так само зависнеш на весіллі, то вважай, що наш план пропав, — швидко промовила вона, дивлячись прямісінько мені у вічі.

— А є якийсь план? — все ще потирав щоку, що й не збиралася припиняти палати.

— Ми зберемо їх всіх разом, — ніби ні в чому не бувало промовила Іра.

— Та це я й так знаю… А потім?

— Змусимо їх зізнатися.

— А якщо не вийде?

— Будемо ловити на живця, — посміхнулася Іра, беручи ноутбука до рук.

— Якого ще живця? Ти ж розумієш, що зараз мова йде про людське життя.

— Звичайно! — Іра була ніби кам’яна скеля, плани якої було вже не змінити. — Твоє. І я як ніхто зацікавлена в тому, щоб ця гарненька пичка ще багато років посміхалася своїми всіма тридцятьма двома.

Схоже було на зізнання, але я й не думав зациклюватися на цьому.

— А ми точно не можемо підключити цих твоїх…

— Агентів?

— Точно.

— Повір, вони будуть, — поспішила запевнити Іра, а на її вустах з’явилася гірка посмішка. — Але от на чиєму боці — це ще невідомо.

— Думаєш…

— Знаю. Ти й сам на власні очі бачив одного з них. Більш ніж впевнена, що у нас таких ще дуже багато.

— Ну що ж, тоді розраховуємо тільки на себе?

— Як завжди! — Іра посміхнулася, відповідаючи на мій мимовільний жест легким рукостисканням та завмерла, не відриваючи руки.

Її погляд блукав по мені легким поглядом, все частіше повертаючись до палаючої щоки. А я якось і забував про неї, про цю мордяку, про те, що зовсім скоро нам обом доведеться ризикувати власними життями заради того, що не давало жодних гарантій.

Малесенький швидкий рух і дівчина опинилася в полоні моїх рук. Її груди здіймалися все частіше й частіше, видаючи легке хвилювання, яке здавалося таким непритаманним дівчині, особливо після всього, що встиг дізнатися про неї.

Я повільно нахилився, відчуваючи, як її дихання стає нерівним. Її очі заплющилися в очікуванні, а ледь помітна усмішка торкнулася кутиків губ. Мої губи торкнулися її – спочатку легко, майже невагомо, а потім поцілунок став глибшим, сповненим несказаних слів і обіцянок. У ньому була і тривога перед невідомістю, і ніжність, і якась відчайдушна надія.