Розділ 42. Таємна кімната

Іра

Я вже не вперше жила в дідуся. Й раніше це дійсно було щось на зразок відпустки, хоч і під час неї не так вже й хотілося світитися. Так, звісно, я жила повноцінно в тій же такі просторій кімнаті з вікнами на територію перед будинком. А тоді, коли доводилося раптово накопати якоїсь інформації частенько сиділа за своїм «похідним» ноутбуком, який тут же й залишала

Чим довше працювала в цій сфері, тим більше було обов’язків, більшість з яких не могло зачекати, поки я намилуюся спогляданням на кіз. Особливо тоді, коли я стала правою рукою агентів, що виходили на місії й працювала з камерами, вказуючи безлюдні маршрути.

Та й переховуватися мені також доводилося вже не раз. Така вже робота в таємній організації. Ти маєш багато ворогів, навіть якщо не вилазиш у поле. І чомусь всі, як на зло, надто мстиві й люблять розплату. Тож доводилося залазити на дно, поки агенти доводили справу до кінця й саджали наших переслідувачів за грати або знищували їх.

Останнього вкрай масштабного разу я також за збігом обставин опинилася поруч з будиночком дідуся, що якраз був затіяв ремонт і знайшов таємну кімнату. Зі своїм минулим. Старенькому дуже сподобалася затія з таємним приміщенням, яке можна буде використати навіть для того ж таки сейфа. Але коли він зрозумів, що мені потрібен буде сховок – ця кімната досить швидко перебазувалася в таку собі таємну спальню з повноцінними меблями та досить таки нічогенькою вентиляцією.

Це було років два тому, якщо не помиляюся. Тоді не певна, кому саме я допомагала, але все вирішилося навдивовижу швидко й дідусь не встиг насолодитися цими чудовими відчуттями — переховувати втікача. Не знаю, може тому й залишив все, як було. Просто час від часу забігав прибрати та витерти пил.

Або ж він знав, що я знову повернуся. Й цього разу буду вже не одна. Хоча стосовно останнього сумнівно — кімната досі мала односпальне ліжко, яке й вміщувало двох, але потрібно було б спати ну дуже в обнімку. А судячи по недавній поведінці Діми — це був не варіант. Чи просто спав би на підлозі… Такої можливості ніхто в нього не забирав. Та й місця для цього було досить.

Загалом же кімната мала ще кілька непомітних для «випадкового перехожого» фішечок, які я просто обожнювала. Легкий натиск на ледь помітну ділянку плінтуса злегка темнішого кольору — і зі стіни вислизнула моя сумка. У ній знаходився улюблений армійський ноутбук з протиударним корпусом.

Здалеку він і справді нагадував невелику валізку, яка колись навіть захистила мене від кулі — легка подряпина від рикошету на ручці досі про це нагадувала. Цей девайс я придбала одразу після підвищення. Але щоб уникнути зайвих питань від Янки, моєї надто допитливої подруги, довелося вже давно відвезти його до дідуся і заховати в цьому особливому місці.

Діставши ноутбук, я обережно закрила потайну нішу в стіні. Легке клацання плінтуса повернуло все до звичного вигляду. Хто б міг подумати, що за потертими шпалерами ховається стільки цікавого? Але ноутбук був лише початком.

Мій погляд ковзнув по старій шафі, що стояла в кутку кімнати. Вона завжди здавалася мені трохи більшою, ніж мала б бути. Кілька років тому, дідусь Панас показав мені її цікавинку, натиснувши на різьблений візерунок у формі квітки на одній з її дверей. Легкий поворот — і дверцята шафи відчинялися не всередину, а вбік, відкриваючи вузький прохід до іншої, зовсім крихітної кімнатки.

— Вау, — не втримався Діма, про якого вже навіть трохи встигла забути. Але нехай — існувала цілком велика ймовірність, що ця інформація йому ще знадобиться.

Адже саме там, у цьому своєрідному "сейфі", зберігалися речі, які не мали потрапити на очі нікому. Окрім мешканців цього дому, звісно.

Ми швидко пройшли до суміжної кімнати й опинилися в ще меншому просторі, також заставленому цілком звичними речами. Тут стояв старовинний столик, який незрозуміло як взагалі сюди проліз. Напевне, його тут і збирали попередні мешканці будинку. Але від того він не був аніскілечки пошкодженим, абощо. Навпаки — виглядав дуже своєрідно й прекрасно вписувався у загальний таємничий інтер’єр.

— Тут також є свої тайники?

— А хто по-твоєму будує таємну кімнату в таємній кімнаті аби було? — поглянула на Діму досить таки знецінюючим поглядом. Той аж слиною подавився, сильно закашлявшись й злегка посунувся в сторону картини.

— Завмри! — прошипіла я, потягнувши Діму до себе.

— Що від…відбувається? — ледве видавив з себе музикант, в якого геть немає слуху.

— Ти став на попереджувальну сходинку, — промовила, думаючи, що встигла все пояснити, але очевидно, що таки ні. Рипіння просигналізувало наближення лазерів тільки для мене.

Діма стояв на місці, дивлячись на мене очікувальним поглядом.

— Ця картина — обманка. Коли людина таки якось потрапить до кімнати, то подумає, що тут немає ціннішого, ніж витвір мистецтва, який по правді давним давно намалювала дружина діда Панаса. Дійно, важлива картина, але тільки для нього. Саме тому, коли він почув про можливість вициганити лазери з «Обраних», то надто затято вмовляв. Ось я й встановила цю технологію десь з рік тому, щоб вона захищала картину.

Я посміхнулася, згадуючи ці чудові часи. В нас було нове тестування й коли лазери пройшли всі випробування та пішли на виробництво, я трішки підкотила до нашого місцевого техніка. Впевненості в собі у того було небагато, а ось гонору в роботі ще й як, тому слово за слово й дідусь Панас радів наявності лазерів, а я тихенько про себе посміювалася.