Розділ 41. Таки прийшли

Діма

Я знову був там. Ось щойно з хлопцями вкотре отримали відмову, хоч наш виступ на благодійному вечорі був вже давно затверджений. Здається, з-поміж людей шугнула тінь. Вона пробігла через весь натовп й сховалася знову. А потім з’явилася інша. Ось ця вже вийшла прямісінько в центр зали, наповненої людьми та хутко попрямувала до мене.

Чоловік — ось, хто це був. Високий, плечистий, хоч і масивний, але ніби й у формі. Високе чоло ніби підкреслювало його лютий погляд. Він дивився прямісінько на мене. Так, ніби хотів вбити. І він побіг прямісінько на мене. А я застиг на місці. Тільки й міг, що дихати та дивитися вперед. Кліп — він вже ближче. Кліп — ось вже зовсім поруч. Кліп — удар ніби вибиває мене звідти й я лечу та падаю прямісінько на підлогу дідусевого дому.

— Це ж наскільки треба мати міцний сон, щоб тільки через хвилину перебування на підлозі, прокинутися? — прошипіла Іра, що швидко наводила лад навколо.

Ось вже ліжко застелене, а весь одяг похапцем полетів кудись за килим. Ще кілька дрібничок й це просто була дуже гарно прибрана кімната, в якій сьогодні нікого не було.

Іра взяла зі столу якийсь спрей і зробила кілька пшиків на білосніжну тюль, що завішувала вікно. Кімнатою одразу рознеслося щось середнє між запахом нафталіну й легкою затхлістю. А на додачу до всього, дівчина схопила наволочку й почала її збивати, розтріпуючи повсюди пил.

— Що відбувається? — чомусь зашепотів. Хоч сторонніх звуків поки не було, але відчував, що це лише питання часу.

— Вони прийшли. Ще точно не певні, що ми тут, тільки шукають. Тому маємо трохи часу, — коротко кинула Іра, беручись руками за килим, що був пришпиленим, до стіни й піднімаючи його. — Тобі потрібне окреме запрошення чи що?

Я одразу ж підхопився й швидко шугнув під килим, опиняючись в суцільній темряві. Іра одразу ж опустила його з нашого боку та потягнула за мотузку. Яку встиг помітити, поки ще було якесь світло. Почув лише звук столика, що радше шелеснув, разом з іншим килимом, по підлозі. Ну ось і все. Здавалося б, кілька простих рухів, а нас в домі ніби й не було.

— Та я вам вкотре повторюю — до мене навіть внуки приїздити з-за кордону не хочуть. Куди вже тим вашим втікачам.

— А сусіди говорять інше — кажуть, що вчора тут якась дівчина кіз годувала, — шаркнув якийсь чоловік десь на сходах. Важко було зрозуміти через товстий килим, який глушив звук.

— Та їм аби говорити. Якщо знайдуть ще й кому це робити — то й не такого намелють, — дід був роздратований радше занадто балакучими сусідками, аніж тим, що до його хати зайшла така ось «перевірка».

— Ми все ж глянемо. А то вони надто небезпечні. Можуть і без вашого відома залізти в дім — усіляке буває.

— Якщо й так, то спершу їм доведеться познайомитися з моєю коханою русалочкою?

— З ким? — глухо перепитав один з чоловіків. Здається, їх було лише двоє.

— Та рушницею моєю. Вона мене й не з такого виручала.

— Ох, діду…— зітхнув перший та раптом скрикнув. — Та не наводьте ж її на мене! Ще вистрелите ненароком!

— Та я б хотів…

— Що?

— Кажу, якби хотів, то вже вистрілив би. Моя красунечка зі мною вже багато років в гарних стосунках, — відповів дідусь Панас з прихованою смішинкою в голосі. О так, мені б і самому хотілося б вистрілити в непроханих гостей.

— Навіть найкраще часом дає збій.

— Як і найкращі, — не змовчав дідусь.

Чоловіки промовчали. Але я чітко почув, як вони зайшли до кімнати, в якій ми знаходилися. Вона, м’яко кажучи, з самісінького початку була дивною. Решта кімнат були просторіші, а в цій, рівно до килима, знаходилися тільки стіл зі стільцем, простора шафа й ліжко. Останнє навіть радше було односпальним, ніж двоспальним. Ну й навколо було безліч орнаменту з квітами, в якому постійно губився. Вони й створювали відчуття більшого простору, хоч якби ми зосереджувалися на простій повехній столу, одразу ж починала б давити тиснява.

— А ще що за кімната? — гугнявий голос одного з чоловіків розрізав тишу, яку до цього порушували лиш кроки.

— Не зрозумів, — в голосі дідуся з’явилися неприховані різкість та роздратування.

— Хто в ній живе?

— Хіба не видно? — дідусь Панас взяв себе в руки, хоч в його голосі забриніли нові нотки — суму.

Кроки злегка наблизилися до килиму. Ми з Ірою завмерли, щоб навіть подих не зміг нас видати. Тому звук шерхання руки по килиму, що злегка забринів — почули одразу ж.

— Це кімната моєї покійної дружини, — скрушно промовив дідусь Панас.

— А чому це ви жили не разом? Ну, в одній кімнаті…

— Хлопче, проживеш стільки, скільки я на цьому світі — зрозумієш.

Чоловіки замовкли. Один з них закашлявся, ніби подавився слиною. І знову тиша. Надто тяжко було бути її свідком тоді, коли буквально не розумів, що відбувається он там. Коли не бачив реакцій людей. Це було вкрай схоже на випуск пісні на стрімінгових платформах. Адже справжні емоції людей від нашої  музики можна було побачити лиш на концертах.

— Побачили вже все — вимітайтеся. Мені ще до кіз потрібно. А то ці сусідки ще будуть пліткувати, що з мене поганий господар, — дідусь Панас швидко покрокував до дверей і двоє чоловіків пішли за ним.