Розділ 40. А є кращий варіант?

Іра

— Дім, ну серйозно, годі вже човгати по підлозі. Давай лягай краще, — вже не втерпіла.

Втома дійсно накривала. Ми увесь день проговорили з дідусем. Пригадали його минуле в СБУ, справи, які він вів. Поговорили, кого можна задіяти до нашого розслідування. Зійшлися на тому, що краще шукати все по-тихому, бо й там не знали, кому можна довіряти. Все ж, багато років минуло… Люди вже не ті, що колись. Матеріальне засліплює. Особливо коли велика риба на гачку. А це був саме наш випадок.

— Та припини вже! — знову крикнула, але радше шепотом, щоб не потурбувати дідуся. В старенького був навдивовижу гострий слух.

— А що я такого роблю?

— Ти мене дратуєш, — не стала критися. Адже дійсно правда! Дратує та й все, що ж поробиш.

— А це ще чому?

— Бо ще якийсь день тому ти був ой як не проти затягнути мене до ліжка, а тепер вагаєшся, як мале дівча.

— Це я дівча?

— Ну не я ж! — розвела руками. — Подумаєш, кімната в дідуся зайва лише одна й у тій тільки ліжко. Зате двох вмістить цілком!

— Ти могла попередити! Сказати, хоч щось… — Діма поволі наблизився.

Попри смерк й слабке світло місяця, що пробивалося крізь віття дерев, я побачила біль в його очах. Схожий на зраду, але вкрай мінливий. Це був такий собі біль-трансформер. Якщо викликати посмішку на вустах — розвіється, ніби й не було. Якщо завдати ще одного удару — людина погрузне в ньому на довго. І вибирати було тільки співрозмовнику.

— Ти про весілля, чи що?

— "Не підганяй", "не чіпай", "я не можу зараз відповісти"….до чого було все це?! Навіщо випробовувати мої почуття,  а потім ні з того, ні з сього пропонувати весілля. Якщо передумала — просто скажи. Але ж ні — в тебе свої таргани в голові!

— А ти не думав про людей? Що скажеш їм?

— Не зрозумів.

— Ну добре. Тоді запропонуй подію, на якій зможе зібратися людей з тридцять мінімум. Щоб було достатньо гучно й гамірно, аби можна було бути непоміченим. Десь в кутку або й навіть в самісінькому епіцентрі подій. Зробити щось таке, щоб ніхто не побачив, але кожен відчув наслідок.

— Концерт! — одразу ж вигукнув Діма та майже миттєво вхопився за голову.

— Розумієш, так? Якщо це й буде приманка — то вона повинна привернути увагу всіх. А на концерті — постраждають сотні невинних.

— Але ж і весілля повинно здаватися  правдою, хіба ні?

— Ну без цього не обійтися, — кивнула, влягаючись обличчям до вікна, з якого, продираючись крізь віття дерев, лилося все ще таке ж заспокійливе світло місяця. — Давай лягай. Все обдумаємо потім.

Я знову почула човгання по підлозі. Цього разу воно було не роздратованим, а радше задумливим. Напевне вже прораховував всі можливі варіанти. Хоча…Діма повагався й поволі почовгав до мене, а кожен його крок ставав все чіткішим і чіткішим.

Кілька секунд й ліжко злегка скрипнуло під вагою тіла музиканта, що хутенько розпласталося на самісінькому краєчку з іншого боку від мене. Здавалося, Діма навіть дихати боїться.

— По-твоєму, краще впасти на тверду підлогу, ніж ненавмисне доторкнутися до мене?

— Ти ж сама казала не тиснути на тебе! — пробурчав Діма, але все ж ліг трішки ближче до мене. — Чи ти вже передумала?

— Краще думай про своє життя, а не… — позіхнула, зручніше влягаючись на ліжку.

— Так це і є моє життя!

Ну тут, звісно, не посперечаєшся. Хоча — в мене був кращий варіант завершити цю суперечку — просто вдати, що заснула. Але довго це робити не довелося... Важкий день швидко дався взнаки й я не зчулася, як заснула.