Розділ 39. План

Діма

— Тобто ти хочеш сказати, що у вас немає абсолютно нічого? — врешті промовив дідусь після довгої тиради Іри про всі наші пригоди. Та власне й повного розкриття того, хто вона насправді.  І тут вже не був певен — ця новина була тільки для мене чи для нас обох…

— Та чому ж? Ми знаємо що це чоловік, — вирішив все ж покращити ситуацію.

— Або та, на кого він працює, — хитро підморгнув дідусь Панас. — Як то кажуть, кожному успішному чоловіку поради на вушко нашіптує мудра жінка.

— Ну тоді в нас нічого немає, — в мене практично не залишалося вибору, окрім як погодитися зі словами мудрого старого.

Ми сиділи на затишній веранді дідусевого дому, огорнуті легким серпанком прохолоди, що перепліталася з запахом міцного карпатського чаю. Справжнім букетом гірських трав, що навіть на нюх були злегка терпкуватими, свіжими та водночас — ніби насичували квітковою легкістю та ягідними нотками.

— Єдине, що ми знаємо — серед «Обраних» є кріт. І більше всього далеко не один, — задумливо промовила Іра, що міцно обіймала руками глиняний келих, насолоджуючись ароматом заспокійливого та зміцнюючого напою.

Дідусь Панас також задумався. Його мудрий погляд був направлений кудись ген далеко, ніби він взагалі знаходився не тут. Навіть не в цьому світі.

— Ех, Ірочко, — зітхнув він, погладжуючи свою довгу сиву бороду. — Кроти вони такі… підступні. Їх одразу й не виявиш. Риють собі нори потайки, шкодять нишком. Але й на них є своя управа.

— І що ж робити, коли раптово посеред дня на тебе нападає та людина, яка була однією з тих, хто привів тебе до обраних? Коли вона цілиться в тебе, а ти тільки й можеш думати про те, хто ще… Від кого чекати наступного підступу? Чи може вся організація нашпигована тими, хто береться за будь-яке завдання, аби лишень заплатили? — запитала Іра, відставляючи свою глиняну чашку.

Дідусь Панас усміхнувся одними очима, і в його погляді майнула якась давня мудрість.

— Терпіння та пильність, моя люба. Треба сидіти тихо, не ворушитися, і рано чи пізно кріт сам себе видасть. Бо яка б глибока нора не була, а повітря йому все одно потрібне.

Його слова прозвучали просто, але в них відчувалася якась прихована глибина. Я подивився на Іру. Її брови були злегка насуплені, вона явно обмірковувала почуте. Здавалося, після цих слів дідуся Панаса всі заспокоїлися. Мимоволі чи цілком очікувано — не зрозуміло. Але факт залишався фактом. Дідусь мав якусь таку унікальну силу, що вражало.

— Як гадаєте, як швидко нас тут знайдуть? — тихо запитав, дивлячись то на дідуся Панаса, то на Іру.

— Поки ми не засвітимося — тут ми в безпеці, — Іра з легкою посмішкою на вустах подивилася на дідуся. — Звісно, з вашого дозволу.

— Та без питань, сонце. Все одно мені нудно, тож проти компанії та цікавої історії я ніколи не буду проти.

— Тоді чудово. Нам залишається лише одне — шукати, шукати й ще раз шукати, — Іра буквально нізвідки дістала невеличкого ключика, з досить цікавим роз’ємом. Не одразу й вгадаєш, від чого він взагалі. — Все на місці, дідусю?

— Чесно, намагався нічого не чіпати. Тільки до зброї поліз. Не втримався. Розумієш, стара рушниця вже не та, то підшуковую щось собі на заміну, — дідусь дещо винно скривив обличчя, нагадуючи школяра, що провинився перед вчителькою.

— Якщо все пройде гладко — подарую свою снайперку вам, — я аж вдавився, почувши Ірині слова.

— Легше, синку, легше. Ну хто ж так п’є, га? — посміхнувся дідусь, цілком розуміючи моє сум’яття.

Почав відкашлюватися. Що чомусь не вдавалося зробити миттю. Ще й сльози почали душити на славу.

— Ох, синку-синку. До таких речей потрібно звикати. Навіть розмова часто буває вкрай важливою. Якщо я думаю про те, що думаю — вам доведеться зіграти в гарну виставу. Й кожен жест тоді стане вкрай важливим.

— Яку ще виставу?

— Якщо вони не покажуться перші — доведеться виманювати їх, — пояснила Іра. Зараз чомусь вже дівчина здавалася мені винним дошкільням. — А повір, на важливе для нас дійство, де буде оголошено про присутність обох — захочуть з’явитися абсолютно всі наші недруги.

— Тобто, ти хочеш влаштувати концерт, щоб виманити вбивць? Щоб я став приманкою?

— Так, проте це буде не зовсім концерт. І приманкою будемо ми. Я також вже занадто багато знаю.

— Не зрозумів, — роззирнувся. Обоє дивилися на мене всезнаючими поглядами, ніби все вже давно обговорили, забувши спитати мало не головного героя, що він взагалі думає про це.

— Здається, синку, вам таки доведеться зіграти весілля, — посміхнувся дідусь, підморгуючи мені.

А я так і продовжував сидіти, як та рибка — з відкритим від здивування ротом. Тобто, виходить, що зізнаватися мені в коханні зарано, а весілля якраз впору, чи що? Цікава в них логіка, звісно? Точніше, в Іри. Це ж явно її ідея.