Розділ 38. "Дідусь"

Іра

Я обожнювала ці місця й постійно навідувалася сюди, коли випадала така можливість. І от тиха місцина, де можна розвіятися й загубитися від всього світу знову стала моїм надійним сховком. Адже може наші переслідувачі й вже перетнули допустимі межі «таємного полювання» — вони все одно не планували оглядати кожен будинок чи квартиру. Тож нашим з Дімою завданням було просто або не з’являтися на подвір’ї, або ж грати в дідуся та онуку.

І що-що, а Дімі несказанно «личив» одяг дідуся Панаса. Він робив з нього такого-собі старенького, що вже багато років не з’являвся в магазинах й якому байдуже було на те, як він виглядає. Широкі мішкуваті штани були високо підперезані паском, що вже стерся в деяких місцях та злегка прикриті вільною фланелевою сорочкою. На додачу до цього поверх сорочки була вдягнена жилетка з сотнею і одним карманом. Ну і як же було без славнозвісних чобіт — начищених до блиску з такою нагоди — стати частинкою елементу гардеробу самого Дмитра Крайового — соліста гурту «Тіні міста».

— Ну як я тобі? — не втерпів Діма, поглядаючи на свої чоботи. Як не дивно, його чомусь хвилювала лиш ця частинка його гардеробу. Наче весь інший ансамбль старенького, що пахне нафталіном і забутими пиріжками, був абсолютно природним.

Я ледь стримала сміх, оглядаючи його перевтілення. Чесно кажучи, він більше скидався на втікача з театру ляльок, який випадково вдягнув реквізит пенсіонера. Особливо з цими своїми штанами та вдавано насупленими бровами. Діма намагався додати своєму обличчю мудрості прожитих років. Виходило так собі, якщо чесно. Скоріше на обличчі відбивалася мука від усвідомлення того, що на його ногах зараз не стильні кеди, а блискучі, аж занадто блискучі, чоботи діда Панаса.

— Дім, ти чарівний, — видавила я крізь сміх. — Ось тільки давай додамо ще кілька штрихів.

Я швиденько зазирнула до невеличкої дерев’яної шафи, що стояла в передпокої й вивудила звідти гарненьку панаму. Голова Діми прямо потонула в головному уборі, заледве даючи йому хоча б щось побачити. Ось тепер було дійсно ідеально. Ще б тільки вуса… Але й так зійде.

— Думаєш, можна буде вийти в люди? — Діма набурмосився й з недовірою в голосі, поглянув на своє відображення в дзеркалі.

— Не хвилюйся, дідусю, — підбадьорила я його, намагаючись говорити якомога більш басовитим і водночас скрипучим голосом. — З такою пишною шевелюрою та елегантними чобітьми ми точно зійдемо за місцевих. Головне — не забувай бурчати про молодь, її любов до комп’ютерних ігор і ціни на гречку.

Діма криво посміхнувся, але в його очах з’явився знайомий іскристий блиск авантюризму.

—Легко! От тільки б ще згадати, які саме ціни на ту гречку зараз…  Боюсь, мій старечий склероз може мене підвести в найбільш відповідальий момент.

І він, накульгуючи, ніби його щойно радикуліт схопив, попрямував до дверей.

— Браво, юначе, — пролунав знайомий добродушний голос зі сходів. — Майже повірив! Але досить вже кривлятися, а то справді спину прихопить. Перша тридцятка дається нелегко.

Дідусь Панас посміхнувся, спустившись остаточно до нас.

— Ходімо краще вип’ємо чаю з карпатськими травами, поки ще можна спокійно видихнути й ті негідники, що за вами полюють, не здогадалися, де саме їхній «дідусь» із «онукою» сховалися.

Діма миттю вирівняв спину, здивовано глянувши на дідуся Панаса. Точно, варто було уточнити, що від власника цього дому в мене ніколи не було секретів. Тим паче тоді, коли він і сам міг бути в небезпеці через наше перебування тут.

— Дідусю, ви… ви знаєте? — зніяковіло запитав Діма.

— Та як же не знати, соколе? — засміявся дідусь Панас, махнувши рукою. — Та по вам видно було. Та й Іра ніколи не тримає від мене секретів.  А мій старий одяг ще й не таке бачив, повір мені. Головне, щоб ти був у безпеці, хлопче. Іра за тебе дуже хвилюється.

Дідусь підморгнув мені, а я миттю ж залилася рум’янцем. Ну як поруч з цим майстром виманювання емоцій, залишатися байдужою й не видати себе?

— Дякую вам, дідусю Панасе, — щиро сказав Діма. — Я навіть не знаю, як вам віддячити за вашу допомогу.

— Та годі тобі, хлопче, — відмахнувся дідусь Панас. — Головне — сховатися від тих кілерів, чи хто вони там у вас. А чай з травами — найкраща подяка. Точніше, компанія за чаєм, бо молодь зараз навіть не знає, як його робити — отой справжній цілющий карпатський чай. Сідайте краще до столу, розповідайте, що там у вас сталося в деталях. Може, мій старий розум ще на щось згодиться. В мої роки вже всякого надивився. Хоча, мушу визнати, в моїх начищених чоботях ти виглядаєш… досить колоритно. Навіть краще, ніж я колись!

Діма лиш посміхнувся, мимоволі випнувши груди вперед. А я дивилася на нього нишком й то хихотіла, то знову залипала, ніби вперше. Який же він все-таки красунчик. Що б не вдягнув – все одно виглядає на всі сто. Навіть у цих до чортиків кумедних штанах!