Розділ 37. Потрібен час

Діма

Віра все ж була зовсім іншою. Міська пані, що вкрай боялася бруду на дорогах після дощу вкрай різко контрастувала з Ірою, яка щойно босою пробігла повз нього по голісінькій землі, щоб привітатися з козами. Та щоб Віра й до тварини якої підійшла? Ох, такого не бувало ніколи. Іра ж здавалося любила все і всіх. Окрім нападників на нас, звісно.

Мовчки стояв у кімнаті, яку нам люб’язно виділив дідусь й дивився на неї через вікно. Вона була такою простою й щирою… Іра, у своїй квітчастій сукні виглядала геть інакше. Яка там таємна агентка. Просто внучка, що завітала до свого дідуся на вихідні. Максимально домашня й привітна, максимально жіночна й водночас така дитина. Особливо з цим невеличким хвостиком на потилиці, що попри розпущене волосся не давав утворитися хаосу на голові.

— Чому ти не скажеш цього їй прямо? — неквапливий голос діда Панаса, попри його спокійність, змусив підстрибнути на місці. Здавалося, ніби мене застукали на гарячому.

— Кому? Що?

— От тільки не прикидайся, — дід пройшов ще трішки ближче до мене, визираючи в те саме вікно прямо на дівчину, що протягувала яблуко одній з кіз. — Я бачив цю посмішку далеко не раз.

Я лиш глипнув на старого. Яку ще в біса посмішку? Я ж не… А тоді хутко перевів погляд на дзеркало, біля якого раніше стовбичив, приміряючи подаровані мені легку сорочку, штани й куртку. Дивно, дурнувата посмішка, що була мені раніше так нехарактерною — досі не могла зникнути з обличчя. Довелося навіть прикладати зусиль, щоб стерти її зі своїх вуст.

— Скільки не ховай почуттів, а глибоко в душі ти прекрасно знаєш, що насправді відчуваєш.

— Як і вона. Щойно зрозумів, що відчуваю — одразу розповів все їй, а вона у відповідь подарувала лиш мовчанку. Сказала, що не знає. Але як можна не зрозуміти цього? — чомусь розповів навіть більше, ніж від мене чекали. А серце в грудях вистукувало так, ніби пробіг марафон.

Дід Панас чомусь викликав довіру. Старий, що несподівано з’явився в моєму житті. Так само раптово, як Іра, але звісно в зовсім іншому ключі. В мене ніколи раніше не було порадника, а його присутність поруч у такий важливий момент навіть здавалася чимось на зразок подарунку з небес.

Дідусь ніби й не встиг промовити багато чого, але в його очах я бачив таку несказанну мудрість, що здавалося запитаю й отримаю відповідь про все на світі. Хоч насправді мене хвилювало лише одне. А точніше одна. Погляд же старого, що був спрямований кудись вже далеко ні на мене, ні на Іру, говорив, що й в нього була колись така ж кохана. Проте біль в очах було тяжко зрозуміти. Нерозділене кохання чи щось зовсім інше…

— Знаєш, юначе. В нашому житті завжди настає такий момент, коли кожен крок здається важливим. Кожне слово ріже до глибини душі. А кожну секунду хочеться притягнути до себе залізними клешнями й не відпускати доти, поки не отримаєш бажаного.

— Хочете сказати, що варто зачекати й…

— Та ти ж дослухай спочатку, — посміхнувся дідусь й всі думки, що я хотів було сказати — буквально вилетіли в мене з голови. — В такі моменти потрібно пам’ятати одне. Не завжди варто отримувати бажане. Все приходить із часом. Тоді, коли для того буде найбільш слушна мить.

— Думаєте, вона ще не настала?

— А ти сам як думаєш? Невже вас сюди доля загнала в такому одязі саме тому, що якраз настав час? Може варто розібратися з усіма проблемами й поглянути на все свіжим оком.

— Але чи змінить це хоче б щось?

— Повір мені, все може змінити одна єдина мить, — дідусь поволі підійшов до вікна й поглянув прямісінько на Іру, що куталася в товсту шаль, ховаючись за нею від пронизливого вітру. — Але питання в тому, чи готовий ти зачекати? Готовий бути поруч попри все? Стати опорою, вірним плечем і гарним затям для одного старенького дідугана, що хоче трішки порадіти за названу онуку?

Я поглянув на старого, що усміхався кутиками рота. Біль в його очах ніби розсіявся. Зник, залишивши безхмарну блакить, що сіяла своїм теплом.

— Не дай сумнівам чи труднощам забрати у вас дорогоцінні роки життя. Вони безцінні, як ніщо інше, — голос старого здригнувся, проте ніби заграв. — Не повторюйте помилок одного старого, що думав одним місцем, а не серцем. Просто дайте одне одному час.

Я посміхнувся, поглядаючи на Іру. А коли обернувся до дідуся, щоб висловити свою подяку, того вже не було. Проте з картини на стіні до мене з чорно-білого знімка поглядала щаслива молода пара, що ніби розкидала фарби, яких не вистачало на знімку. Одним з них і був той самий дідусь Панас.