Розділ 36. Знову за своє

Іра

Гадки не маю, скільки часу ми йшли. Просто кудись вперед, не розбираючи дороги. Діма час від часу роззирався, а я, яка мала б зробити хоча б щось для нашої безпеки, тихо собі ревіла, як якась дурепа. Йшла, не розбираючи дороги з-за граду тихих, мовчазних сліз, що лилися як водоспад.

Чому я так нічого йому й не сказала? Що б це змінило? Так, можливо нас би розділили «Обрані», але я зробила б все, щоб знешкодити загрозу та повернутися до нього. Принаймні не розбивала б серце. Обох.

А так… Чомусь сподівалася, що це зіграє нам на руку. Допоможе не захопитися один одним та підганятиме вперед до розкриття особистості замовника всіх цих нападів. Того самого впливового чоловіка, якого кілька разів мимоволі встиг підловити Діма на м’яко кажучи нелегальних справах.

І коли того чоловіка посадять або куди погірше — я нарешті зможу розповісти Дімі абсолютно все. Нарешті промовити ці заповітні три слова: «Я тебе кохаю» та нарешті забути про всі проблеми. Просто насолоджуватися кожним моментом поруч з ним. Кожним його подихом. Кожною посмішкою. Кожним словом. Та байдуже!

А зараз я просто мала бути поруч…

— Тихо, — шепнув Діма, міцно затискаючи долонею мій рот.

Спершу так і стояли. Він з не меншою силою затискав мої вуста, що практично витягнулися в одну лінію під теплом його руки. А я просто мовчки впиралася спиною в його груди, що часто-часто здіймалися від стривожених вдихів. Ніхто нічого не говорив. Ну я не змогла б, а він і не хотів цього, адже зовсім поруч від нас промайнуло світло ліхтаря й незабаром повільно почали віддалятися голоси.

Але він мене не відпускав. Однією рукою все ще міцно притискав до себе, а іншою поволі стирав вологі струмки від сліз. Поволі. Ніжно. Злегка пошерхлими пальцями професійного музиканта. Але попри те, що навіть пучки були ніби трішки зашкарублі, все одно з’являлося те саме дивне тремтіння й розуміння, що я для нього — це не просто якась там фанатка.

— Чому ти досі тут? — раптом відпустивши та немов злегка відштовхнувши подалі від себе, промовив Діма. — Я ж тобі не важливий, хіба ні?

— Я тобі потрібна.

— Он як. До чого тоді ці сльози? — він наступав, намагаючись викликати потрібні йому емоції, а я немов вилила все. Залишивши в собі пустоту. Таку саму німу, як і були ті сльози.

— Не знаю.

— І знову це твоє кляте «не знаю», — промовив Діма та стиха лайнувся й пішов вперед.

— Ти куди? — він йшов в той бік, де були хіба що ліси. Нам без їжі й нормального одягу було б там зовсім сутужно.

— Подалі від тих «колег» чи хто там за мною полює… Треба ж знайти хоча б щось, — окинув себе поглядом Діма, красномовно натякуючи, що йому теж набрид готельний халат.

— У мене є один сховок, пішли, — не довго думаючи, крутонулася на всі скількись там градусів і поволі попрямувала трішки південніше, ніж хотів Діма.

Виконавець, що заполонив мою душу та навіки вкорінився в серце — не сперечався. Я чула його поспішні кроки позаду. Та сама лиш прискорювала ходу. Адже ті найманці дійсно були десь поруч. Надто близько, тож потрібно було збільшувати дистанцію.

А в мене поруч якраз був один файний будиночок. Точніше, не в мене. Ще до початку своєї таємної кар’єри я частенько їздила у ці краї. Свіже повітря, досить можливостей, щоб і природою помилуватися й містом прогулятися. Краса просто. А посеред неї був невеличкий будиночок діда Панаса, що як у тій казці мав козу. Хоча далеко не одну. Але я любила з ним жартувати, цитуючи віршик. В цього дідуся завжди був такий заразний сміх…

— Ти впевнена, що вони на нас тут не чекають? — промовив Діма, що спинився прямісінько поруч зі мною, поглядаючи на дерев’яний будинок, що потопав у фруктових деревах, з яких ще не встигло осипатися все листя.

— Вони ні, а ось… — почала було говорити, але помітила діда Панаса, що саме опустив рушницю, привертаючи до себе увагу.

— Ти куди? У нього зброя! — Діма було хапнув мене за руку, але я відмахнулася від нього, ніби від набридливої мухи.

— Дудусююю, — з розпростертими обіймами підбігла до старенького. — Ми так давно не бачилися…

— І чия ж це вина, дитинко? — журливо посміхнувся дідусь, стискаючи мене в міцних обіймах.

— Знаю-знаю, — посміхнулася. — Але ось була в цих краях по роботі й виправляюся.

— Та бачу. Навіть чоловіка свого привела.

— Ну що ви, дідусю! Та який він мені чоловік, — лиш посміхнулася. А що, було б чудово колись так називати Діму. — Це просто клієнт.

— Ну звісно, — підморгнув дід Панас, поправляючи свою улюблену мисливську жилетку, а потім шепнув. — Я ж бачу, як ви одне на одного дивитеся. Мене не обдуриш, дорогенька. Та й виглядаєте ви, м’яко кажучи, підозріло.

— Та що ви… — залилася рум’янцем, поглянувши на лукавий вогник в зеленкуватих очах дідуся.

— Ходімо вже в будинок. Нічого стовбичити в такому вигляді на вулиці! — одразу ж промовив дідусь Панас й навдивовижу бадьорим кроком як на його вік, рушив до хатинки, махнувши нам, що слідували за ним. — Зараз дам вам щось путнє, щоб ви мені горобців не полякали.

— Дідусю… — знову він за своє. Вже звик, то й називає так сусідок, що постійно пліткують про все довкола. А я його постійно картаю — ну негоже ж так про людей говорити!