Розділ 35. Кохаєш?

Діма

— Який же я дурень! — ляпнув себе рукою по лобі так лунко, що якби зараз біля нашого тимчасового сховку стояв би хтось з переслідувачів — то миттю б зрозумів, де ми з Ірою сховалися.

— Ти про що взагалі? — здивовано поглянула на мене дівчина, обличчя якої було вже трішки змазане через те, що надворі вже починало темнішати.

— Я звісно не таємний агент і не прихильник теорій змов чи розслідувань, але це ж було так очевидно…

— А ти можеш говорити ясніше? — Іра трішки починала злитися. Якщо це звісно не давалися взнаки голод і холод. Бо попри махровий халат, сидіти в сирому підвалі було не надто приємно.

— Давно ти стежиш за нами?

— Відколи отримала таке завдання, — відповідь пролунала миттєво. Та навдивовижу чітко й обірвано, ніби слова встигли вилетіти ще до того, як Іра встигла зрозуміти, що взагалі каже.

— Отже не фанатка… — стиха пробурмотів швидше собі під ніс та вже гучніше продовжив. — Ти, мабуть, ще не застала той момент, коли ми вперше злетіли у всіх чартах й почали активну рекламну кампанію, поки були на злеті. Та ще й випустили новий альбом, що крутився всюди. А зараз подумай, яке фото група з назвою «Тіні міста» могла розмістити обкладинці, що облетіла практично всі соціальні майданчики?

— Дай вгадаю… — тихо протягнула Іра, руки якої самі стиснулися в кулаки. — Ідея була твоя? Як взагалі можна було так підставитися та ще й власноруч?!

— Та я ж нічого не пам’ятав! Просто здалося класним розмістити наші затемнені фото, ніби ми десь на задньому дворику й на нас падає лиш поодиноке світло ліхтаря. Хто ж знав, що я підсуваю тим людям інформацію про себе прямо на тарілочці…

— Ти! — Ірі хотілося кричати й вона це робила, але шепотом. Адже десь поруч могли бути ті самі найманці, що прийшли за замовленням людей, яких я бачив на тому благодійному вечорі.

Я лише промовчав. А в голові панувала одна лиш думка — як провалитися під землю. Адже я міг чекати чого завгодно, різних розвитків подій, але не того, що одним лиш фото зміг допомогти вийти вбивцям на свій слід. А тоді ще й так пишався своєю ідеєю. Та пішла вона… Краще б вже кинули всі спроби стати знаменитими й виступали в якихось генделиках, ніж ось так. Хоча…а чому це ми маємо страждати!

— Ти ж мені допоможеш вийти на них? — промовив абсолютно чітко й впевнено.

— І що потім?

— Скажімо так — приберемо загрозу.

— А тебе нічого не непокоїть?

— Повинно?

— Ти навіть зброю не вмієш тримати в руках. А про боротьбу врукопашну я взагалі мовчу, — Іра дійсно не кривила — я був повним нулем. Але визнавати цього не хотілося.

— До твого відома у мене гарно поставлений удар, — поспішив прибрехати, але лиш частково. Мені таке дійсно говорили років у сім, коли я ще не покинув займатися карате.

— Ага, — хмикнула Іра та мовчки схилилася на мене. Хоч її плечі видавали дівчину, що здригалася від реготу. — Ми всі це прекрасно побачили в тому сараї.

— Ти була там?

— Так. І щось я не змогла побачити того гарно проставленого удару, що зміг би звільнити вас, — Іра затнулась. Не бачив її обличчя, але рука дівчини поспішила пробігтися по моєму передпліччю, намагаючись сяк-так втішити. Так, жартівливий настрій звівся внікуди.

— Ти була там і не допомогла? Ти бачила як підпалюють той ангар і нічого не зробила? А що, якби…

— Ми з Андрієм приїхали вже коли палала пожежа. Він одразу помчав рятувати вас, а я не могла, бо…

— Бо якби ми побачити тебе, то я не зміг би тобі довіритися і не розповів би всього, що знаю, так? — гіркота накочувалася на мене з такою силою, що я просто не міг зупинити цього. — І цієї ночі… Ти постійно розпитувала про все. Невже для тебе це було важливіше за все?

— Пробач.

Іра схилилася до мене. Спробувала заспокоїти, пояснити, але це здавалося чимось нестерпним. Я знав, що рано чи пізно мене можуть зрадити, але аж ніяк не очікував цього від Іри. Адже вона здавалася іншою. Зовсім не такою, як була Віра.

Хоча який парадокс — навіть три літери імені дівчини доповнюють ім’я колишньої, після якої був настільки розбитим, що змусив всіх навколо замовкнути про це раз і назавжди. А зараз сам і повернувся думками до тих часів, коли ніби обоє й були ще ніким, але не одне для одного. Точніше, як показали всі шоу після того, як до неї прийшов успіх — кохання було явно не взаємним.

В принципі, як і зараз.

— Стривай, ти куди? — крикнула Іра. — Вони можуть тебе побачити. Почекай, поки остаточно стемніє.

— Я не можу, розумієш?! Ти навіть не уявляєш, як це нестерпно…

— Знаходитися поруч з людиною, яка тебе зрадила?

Я лиш кивнув, хоч вона цього, мабуть, не побачила.

— Дім, дозволь тобі допомогти, — схопила мене за руку Іра, коли я підійшов до вибитого вікна, через яке падало трохи світла до темного підвалу. — Як тільки тобі нічого не загрожуватиме — я навіки зникну з твого життя, обіцяю.

Слабке світло падало на нас, створюючи легкі тіні. Тіні міста, що поєднало в собі двох таких різних людей. Тіні, які освітили той самий біль зради, виносячи його на найвищу сходинку людського сприйняття, як самотню людину, освітлену ліхтарем. Тіні, що освітили Іру, в очах якої було стільки болю, що здавалося, ніби це я насправді її зрадив.