Розділ 34

Іра

Небезпека змушувала мислити більш тверезо й зовсім не про амурні справи, але все ж… Ким для мене був Діма? Ще донедавна думала, що зможу втримати себе від цього питання набагато довше, а в результаті ще не минула навіть доба. І цього разу змінилося вже значно більше всього. Ще коли ми сиділи всі разом біля бару — мій мозок вже пішов відсипатися, даючи вирішувати серцю. А воно було небагатослівним — радше дієвим.

І чесно — всіма силами хотіла б сказати, що ніч разом була того зовсім не варта й нам потрібно просто повернутися до попередніх взаємин, але не могла. Щось десь там всередині клацнуло, безповоротньо змінюючи все довкола.

Але з іншого боку я гадки не мала, що буде, коли я визнаю те, що відчуваю. Коли скажу Дімі, що наша зустріч здається мені долею, що нарешті змилостивилася над нами обома, даруючи те, чого ми дійсно були варті. Чи що буде, коли зізнаюся «Обраним», що завдання переросло в щось значно більше. Що як агента взагалі змінять? Або… не просто з’явиться той же Кремінь, а й Діму відвезуть на таємну штаб квартиру для захисту. Адже я сама повинна була б вже давно це зробити, але зволікала, даючи Дімі можливість розповісти, чому на нього взагалі відкрилося полювання. Тепер він все згадав, отже я зможу його втратити…

А я не могла цього допустити. І єдиний спосіб був це зробити — нарешті знайти час сповна розпитати його, вийти на людину, якій він встиг перейти дорогу і… Ситуація покаже. Але я не ставила перед собою ніяких обмежень. Діма був моїм…коханим завданням. І щонайгірше — я нікому не могла зізнатися в цьому. Навіть йому. Діма мав поводитися правдоподібно — так, ніби нас поєднує лише його захист.

— Твоє життя під загрозою і крапка, — прохрипіла я, коли ми засіли в випадковому підвалі багатоповерхівки, тікаючи від переслідувачів.

Будівля з напів зламаним замком намалювалася якраз вчасно — ми обоє вже не могли продовжувати бігти, а залишатися обеззброєними проти тих, хто мав досить куль для того, щоб покласти увесь мій відділ у «Обраних» — необачно.

— Отже, таки ніхто? — Діма також був вимотаний, але дихання було на диво не збите.

— А тури з групою все ж тримають у формі, га? — швидко змінила тему, позиркуючи на спітнілого соліста вже улюбленого гурту, а пам’ять одразу почала підкидати картинки з ночі. О так, подивитися було на що…

— Хлопці! — Діма ляпнув себе по обличчю, сам заглушаючи вже радше здавлений вигук. — Вони ж досі там. А що як…

— Їм потрібен тільки ти. Хіба не помітив — вони починають діяти тільки тоді, коли помічають, що не зможуть зашкодити комусь іншому.

— А як же ти? Адже ти весь час поруч зі мною й вони не чекають, поки ти десь зникнеш. Їм начхати на це.

— Ну… Зважаючи на те, скількох їхніх я встигла знешкодити… здається мені, що я також у їхньому списку, — м’яко посміхнулася, поглянувши на Діму.

От ніби нічого й не хотіла цього разу від нього. Просто звичайний погляд під час перепочинку від погоні. А він немов у ньому щось прочитав. Задумався, поглядаючи кудись в одне місце в напів темряві підвалу. Аж присів, злегка піднявши голову.

— Спочатку я зустрів їх зовсім не на вулиці. Хоч саме там і сталося вбивство, — раптом заговорив Діма, не відводячи погляд від тієї ж таки точки в підвалі, ніби там крутили кіно з його спогадів. — Перша наша зустріч була в невеличкій студії звукозапису, що знаходилася там же, де відбувався благодійний вечір. Це приміщення особливо полюбляють продюсери, що беруть до себе початківців. Дзеркальні стіни в студії дозволяють ходити по ній і нікого не бачити. Особливо там, де максимальна шумоізоляція — в самій кімнатці для записів.

— Кого їх?

— А от цього я й не знаю. Як мінімум першого разу чув лише голоси. Говорило переважно двоє з них, третій лише підтакував. Був ще один. Принаймні чув кроки, схожі на чоловічі. Впевнені, дуже грубі. Ніби цю людину образила підлога, по якій вона ходила.

— Багато ти встиг почути?

— Тільки про те, що цього ж вечора мала відбутися передача цінних паперів. В основному вони говорили про них. Чи то мені тільки здається — вже встиг трішки вихилити для хоробрості перед виступом. Та ще досі не встигли отримати відмови, тож був геть на крилах і надто збайдужілим до всього навколо.

— Але голоси запам’ятав… — додала я з надто відчутними нотками похвали в голосі.

— Та я свою музику пишу на основі того, що чую. Люблю ловити тембри людей, шукати ідеальне звучання й класти його на ноти. Тому тут все і так було зрозуміло.

— На відміну від подій вечора. Що ж відбулося, коли ти звідти йшов?

— Я знову почув голоси і в мене з’явилося просто нестерпне бажання або помахати кулаками, або підставитися самому — ось і понесло до них. До останнього не думав, що мене таки побачили, бо коли зрозумів, що в руках чоловіків зброя — навіть протверезів трохи, — Діма дещо винно зиркнув на мене. Хоч одразу спохмурнів. — Я хотів був дати драпака одразу ж, як тільки побачив, що до них краще не потикатися. Хоч і темно було, а бачив які набурмосені були пики. У крайнього особливо підтоптана була. На їх обличчях тільки раз зблиснула посмішка, якщо то не був просто зуб під світлом одиного ліхтаря. Той дуже навіть гарно освітив папку, заповнену якимись папірцями.

— Грошима?

— Ображаєш. Я не настільки напився тоді, щоб гроші папірцями називати. Можливо той народ і міг собі таке дозволити, але не я.