Розділ 33. Лише завдання?

Діма

Дівчина поволі підняла на мене свій погляд. Легке вагання швидко ковзнуло по її обличчю, немов раптова хвиля, яка здійнялася в тихій гавані. Іра досі сумнівалася, хоч очі її палали. Вона явно хотіла дізнатися про те, що сталося на тому благодійному вечорі.

— Ти можеш мене не зрозуміти, але спробуй поставити себе на моє місце, — почала було Іра, глибоко зітхнувши. — Рано чи пізно в кожного в житті настає момент, коли ти маєш робити вибір. І я свій зробила близько місяця назад, коли відповіла на телефонний дзвінок, підміняючи колегу.

— Ти також говориш, ніби один дзвінок може змінити все, — хмикнув я, не розуміючи, навіщо взагалі заходити аж так здалеку.

— Але цей таким і був. Звичайний анонім з «розмитим» голосом кинув кілька фраз про те, що відому людину хочуть вбити, — абсолютно буденним голосом промовила Іра, спираючись на кам’яний обідок фонтану, від якого віяло прохолодою.

— То ти працюєш в охороні? Чи поліції?

— Радше перший варіант. Я працюю в охоронній компанії, яку фінансує уряд. Але…дуже рідко наші підопічні дізнаються, що взагалі коли-небудь вони перебували в небезпеці.

— Щось на зразок таємної служби? — з недовірою поглянув на дівчину, що замоталася в теплий мохровий рушник.

Тендітна й ніжна, майже непомітна з-під тканини. Мені зовсім не вірилося, що вона може бути чиєсь охоронницею. Але з іншого боку я вже й так встиг побачити її в ділі. Граційні рухи пантери, що не просто впевнено оборонялася, а  й наступала. Звісно, рівно доти, коли в руках того бевзя не опинився пістолет. Проти зброї тяжко навіть найкращим. Кажу це, як затятий любитель бойовиків.

— Саме так, — погодилася Іра та знову зітхнула. Її рука послизнулася на кам’яному обідку фонтану й дівчина мало не полетіла у воду, але я встиг зловити її. — Я думала, що це звучатиме трішки солідніше, але я таємна агентка.

Дівчина м’яко вивільнилася з випадкових обіймів та поглянула прямісінько в мої очі. Вона очікувала побачити там реакцію на свої слова, але її не було. Я просто не міг зрозуміти однієї, здавалося б, простісінької речі.

— Стривай, якщо ти належиш до таємної охоронної організації й отримала виклик про небезпеку для якоїсь відомої людини, то хіба не повинна бути біля неї?

— А я вже біля неї, — тихо промовила Іра, поволі беручи мене за руку.

— Біля кого? — озирнувся довкола в пошуках хоч когось. Але двір пустував. Там були тільки ми з Ірою, фонтан та вода, що тихо спадала каскадом. — Ми що, живемо в будинку з якоюсь знаменитістю?

— Ну звісно, навіть не однією.

— І хто ж це? — аж загорівся, окидаючи поглядом непримітну будівлю, в якій встигли провести цю ніч. Здавалося, в ній не так вже й багато кімнат, щоб там жив ще хтось, окрім нас.

— Це ти, дурко, — посміхнулася Іра, зазираючи мені прямісінько у вічі.

Я аж відхилився від дівчини. Уявляю, що тільки коїлося на моєму обличчі, якщо в голові було суцільне сум’яття. Це ж треба — мене назвали відомою людиною. Оце визнання! Хоча…

— То мене хочуть вбити?! — вигукнув, різко змахнувши руками й зачепивши воду з фонтана, що бризками вкрила обличчя Іри. Але тій було байдуже. Як і мені, в принципі.

— Так, — твердо промовила Іра, хоч як би я не хотів, щоб це все виявилося брехнею й вона все звела на жарт. — І мені потрібно врешті-решт дізнатися, що ж сталося того благодійного вечора, щоб…

— Хочеш сказати, що він був там? Той, кому я встиг перейти дорогу?

— Ну або вона, — підтакнула Іра, вимогливо дивлячись на мене.

Я знову осторопів, поглядаючи на дівчину. А в голові почали проноситися події з того дня.

Та ну… Це був звичайний вечір, наскільки це взагалі було можливо. Не перша наша відмова, але й не остання ж. Хоча стільки всього, як тоді — нам ще ніколи не обіцяли. Майже безмежні можливості… І все це після однісінького концерту…

Ми були мов на крилах. Такі ж приїхали й на сам вечір. Спеціально взяли собі гарненьке авто напрокат, щоб призвичаюватися до подібного життя. А його навіть не пропустили на територію! Хоч нам було й байдуже. Потрібно було б — перелетіли б огорожу на крилах мрій, що несподівано з’явилися за спинами у всього нашого гурту.

Але хоч ми й літали у хмарах — не могли не помітити безліч охорони навколо. Ромчик жартував, що то все для нас, бо фанатки після виступу геть розірвуть. Але що ми — просто похихотіли й пішли розважатися. І так встигли добряче спізнитися, тож мали виступати без репетиції, на яку нам виділили тиху залу з шумоізоляцією.

Хоча хлопцям то було однаково. Вони навіть спросоння змогли б зіграти, а от я мав розспіватися. Горло тоді барахлило. Якась простуда була чи що. Тому не довго думаючи погнав у кімнату трішки розспіватися і…

— Згадав! — аж верескнув, змушуючи заткнути Іру мої губи в поцілунку. Трішки помінялися ролями, я б сказав. Тому довелося взяти на себе ініціативу, беручи Іру на руки та злегка підсаджуючи на фонтан.

— Ай! — вигукнула дівчина, відпихаючи мене й підскакуючи на ноги одночасно з тим, як пролунав лункий дзенькіт. — Та вони жартують…

Іра швидко потягнула мене за фонтан. А тоді знову почувся дзенькіт. Яким же він був до біса знайомим…