Розділ 32. Хто ти?

Іра

Я обожнювала переглядати фільми. Ось так просто спокійнесенько сидіти собі ввечері перед екраном ноутбука з Янкою на пару й реготати як коняка чи мовчки втирати скупу сльозу. Якщо вона тільки була одна, звісно.

— Ну чому вона не може ось прямо взяти й розповісти все йому одразу? — вигукували ми завжди мало не в один голос. В основному це було під час перегляду турецьких серіалів, де дівчина з серії в серію ніяк не могла зізнатися коханому, що все, що вона зробила — для його захисту.

І я ніколи не могла дійсно зрозуміти цього. Рівно до того моменту, коли Діма, міцно затиснувши в руках якусь металеву штуковину, подивився на мене, вимагаючи відповідей. А я не змогла навіть розтулити рота, щоб промовити хоча б щось. Тільки мовчки стояла й дивилася на нього, марно витрачаючи час, коли змогла б все спокійнісінько пояснити.

— Хто це взагалі такий? — знову промовив Діма. — Ти ж його знаєш, так?

Я мовчала. Дивилася прямісінько в чарівні карі Дімині очі й мовчала. Бачила, як його обличчя скошується від люті та злості, але так і не могла видавити з себе жодного слова. Чомусь.

— Адже він вбивця, — я лиш схилила голову, почувши нове Дімине питання. Не погодилася, не кивнула, а просто схилила голову, коли адреналін поволі почав покидати мене. — Такий як він. Вони.

Діма дивився на Андрія, тож не здогадатися, про кого була мова — було нереально. Кремінь якраз обшукував чолов’ягу, тіло якого розтягнулося по підлозі. Хоча це мала б робити я. Чесно кажучи, після розуміння, що до сьогоднішнього нападу причетні діючі таємні агенти з нашої організації — я вже не могла нікому довіряти. Особливо тому, хто вже двічі опинявся поряд з тими, що не доживали лічені хвилини до того, щоб врешті дати мені якісь відповіді.

— Ти ж одна з них, так? — Діма нарешті кинув залізяку та поволі підходив до мене. Його очі палали дивним вогнем. — А я просто іграшка? Той, хто лиш випадково опинився поруч?

— Зовсім ні. Ти…

— Й був ціллю, — замислено протягнув Діма, одним лиш зрадженим поглядом вибиваючи все повітря з моїх легень.

— Хіба що для них, — стиха промовила, беручи його за руку та тягнучи геть з номера. Подалі від сторонніх вух та очей.

— Для кого, них?

— Згадай той благодійний вечір. Вам відмовили у виступі, ти напився і що далі? — говорила я, ведучи його до фонтана у ніші заднього двору, де ніхто не зміг би почути нас.

— Хочеш сказати, що це через якийсь там безглуздий вечір?!

— Ти напився й кудись пішов? Чи був там? — не здавалася я.

— Та здався тобі той вечір! Мене он більше цікавить, чому мене сьогодні мало не вбили.

— Згадай той вечір! Ти напився й просто пішов?

— А що я ще міг зробити тоді? Вилізти на сцену з палкою промовою, чи що? Вбити цим гурт, як той чолов’яга на задньому подвір’ї? Просто пристрелити та ще й смачненько втерти черевиком об землю? Я тобі геть дурний чи що? Та після…

— Стривай, що ти сказав?! — я струсонула Діму, взявшись за комір його халата. Невже нарешті буде розгадка… Та ще й від кого… Першоджерело, що нарешті згадало…

— Як свій гурт… Стооп, згадав! — Діма аж скрикнув і я миттю затулила його рота рукою, яку одразу лизнув язик.

— Ти як дитина! — ображено промовила, хоч була дуже навіть рада тому, що в мене нарешті будуть зачіпки.

— Хто б казав, — Діма весело зиркнув на мене, хоч посмішка швидко злетіла з його вуст, а погляд, ніби був не тут.

Та й сам музикант також немов повернувся в часі — скоцюрбився. Затремтів. Куди тільки й поділася його впевненість та адреналін після сьогоднішніх подій. Він немов був тим самим юнаком, якому відмовили в можливості найбільшого тріумфу. Зраджений всіма. Самотній.

— Був уже пізній вечір, — почав розповідати Діма, а його голос миттю немов постаршав років на двадцять. Часом навіть заскрипів. — Здається, в той момент я бачив навіть тебе. Ти розмовляла з якимось чоловіком, а біля вас постійно крутився той бармен. Я навіть був зачудувався твоїй прекрасній посмішці, а потім знову згадав про те, як жорстоко нас кинули. Запросили за місяць, обіцяли золоті гори: рекламу, гонорари…

— Здається, тоді вже був аукціон? — спробувала повернути його до теми.

— Так. Але я не зовсім звертав на нього уваги. Ні в кого з нас на той момент не було коштів навіть на те, щоб знаходитися в тому приміщення, куди було ще купувати… Я ще й втратив тебе з поля зору. Геть  розчарувався й подумав, що мені там не місце. Найближче був чорний хід у двори — тож пішов ним. Але далеко пройти не встиг…

— Що ж там сталося? — моя реакція на раптову паузу видавала з головою — я просто мусила дізнатися, що ж було далі. І так вже, здається, встигла влізти у все з головою.

— А це вже розповім, коли даси відповідей на мої питання.

— Ну і що ж ти хочеш дізнатися? — поглянула йому прямісінько у вічі, очікуючи чого завгодно, окрім наступного питання.

— Лиш правду, — Діма хотів посміхнутися, але не зміг. — Хто ти?